Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Це було важке рішення. Якщо під час сортування виявлять недостатньо новоприбулих, то цілком можливо, що потрібну кількість доберуть людьми з Малого табору, і потім, новоприбулі не такі виснажені, як решта.

Запала тривала мовчанка.

– Вони нас не обходять, – врешті вимовив Майєр, – передовсім ми маємо дбати про себе.

Берґер тер запалені очі. 509 смикав його за куртку. Агасфер обернувся до Майєра. У його очах миготіло тьмяне світло.

– Якщо тамті нас не стосуються, тоді й до нас нікому немає діла.

Берґер підвів голову:

– Ти правий.

Агасфер спокійно сидів під стіною і не відповідав. Здавалося, його старий вихудлий череп бачить щось, чого ніхто інший не бачить.

– Скажемо цим двом, – мовив Берґер, – вони попередять інших. Це все, що ми можемо зробити. Ми ж навіть не знаємо, що відбуватиметься.

З барака прийшов Карел:

– Один помер.

509 звівся на ноги.

– Давайте винесемо його. – Він повернувся до Агасфера. – Старий, ходи з нами. Ляжеш спати на вільне місце.

В’язні з Малого табору вишикувалися блоками на плацу для переклички. Шарфюрер Німанн задоволено похитувався в колінах. Це був чоловік близько тридцяти років, з вузьким обличчям, малими відстовбурченими вухами, скошеним підборіддям і пісочним волоссям. Він носив окуляри без оправи. Якби не уніформа, його б можна було прийняти за типового клерка. Ним він і був, доки не вступив до лав СС і не став чоловіком.

– Увага! – пролунав високий і трохи здушений Німаннів голос. – Новий етап, на вихід! Марш, марш!

– Обережно, – пробурмотів 509 до Зульбахера.

Перед Німанном вишикувалися два ряди.

– Хворі й інваліди, стати праворуч! – командував він.

Ряди заворушилися, але вбік не відійшов ніхто. Люди були недовірливі: подібне вони вже переживали.

– Ну! Ворушіться! Хто хоче до лікаря і на перев’язку, стати праворуч!

Кілька в’язнів нерішуче відійшли вбік. Німанн підійшов до них.

– Що у тебе? – спитав він першого.

– Зранені стопи і зламаний палець на нозі, пане шарфюрере.

– А в тебе?

– Двостороння пахова грижа, пане шарфюрере.

Німанн запитував далі. А тоді відіслав двох чоловіків назад. Трюк, аби збити в’язнів з пантелику і приспати пильність. Задум спрацював. Одразу зголосилася чергова група в’язнів. Німанн мимохідь кивнув.

– Хворі на серце, ті, хто не придатний для тяжкої праці, але може церувати шкарпетки і розрізати черевики, – крок вперед!

Вперед вийшли ще кілька в’язнів. Тепер у Німанна було близько тридцяти осіб, і він розумів, що більше не набере.

– Бачу, решта вважає себе цілком здоровими! – роздратовано гаркав він. – Зараз ми в цьому переконаємось! Праворуч! Бігом – марш!

Люди побігли довкола плацу. Важко дихаючи, вони пробігали повз інших в’язнів, які стояли струнко і знали, що й на них чигає небезпека. Якщо хтось із них впаде, Німанн, імовірно, візьме його на додачу. Окрім того, ніхто не знав, чи він додатково не перевірятиме і старожилів. Новенькі бігли шосте коло. Вони вже шпорталися, але розуміли, що бігають не для того, аби виявити свою придатність до тяжкої праці, а за своє життя. Їхні обличчя стікали потом, а в очах був розпачливий страх смерті, якого не буває у тварин, він відомий лише людям.

Що відбувається, зрозуміли й ті, хто зголосився вийти зі строю. Вони стали неспокійні, двоє спробували долучитися до тих, хто бігав. Німанн це помітив.

– Назад! Марш назад! – закричав він.

Вони його не слухали. Бігли, глухі від страху. Дерев’яні черевики одразу позлітали з ніг, і вони бігли далі зовсім босі, зі скривавленими стопами, шкарпеток їм ніхто не видав. Німанн не спускав з них очей. Деякий час їм вдалося бігти з усіма, а коли на спотворених обличчях з’явилася палка надія на порятунок, Німанн підійшов на кілька кроків вперед і зробив їм підніжку. Вони попадали і намагалися піднятися. Він копняками позбивав їх з ніг, ті силкувалися повзти.

– Встати! – кричав він своїм здушеним тенором. – Марш туди!

Весь цей час він стояв спиною до барака 22. Люди продовжували бігти у смертельній каруселі. Ще четверо впали і лежали на землі, двоє непритомні. Один у гусарській уніформі, яку видали вчора ввечері, інший – у жіночій сорочці з дешевим мереживом під своєрідним обрізаним каптаном. Старший комірник з гумором розподілив між новоприбулими речі з Аушвіцу. Серед них було ще кілька десятків, вбраних, як на карнавал. 509 побачив Розена, згорблений, він заледве плівся і дуже відстав від решти. 509 розумів, що за кілька хвилин той втратить залишки сил і впаде. «Це мене не стосується, – думав він, – не стосується. Не хочу впороти дурницю, кожен має дбати про себе сам». Ряди знову наблизилися до барака, тепер 509 бачив, що Розен останній. Він швидко поглянув на Німанна, який досі стояв спиною до барака, а тоді роззирнувся. Жоден зі старост бараків не звертав на нього уваги, вони дивилися на тих двох, кому Німанн поставив підніжку. Гандке витяг шию і навіть підійшов до них на крок ближче. 509 вхопив Розена, який, волочачись із останніх сил, саме опинився поруч з ним, за руку і затяг собі за спину.