Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Тепер Моссе лежав голий на долівці. Нігті на руках були пообламувані. Під них набилося біле вапно. В задусі він дер нігтями стіну. Це було помітно і на самій стіні. Сотні повішених на цьому місці видряпали там діри. Так само й там, де висіли ноги.

Одяг і взуття Моссе Берґер поклав на відповідні купи. Він поглянув на Драйєрів стіл. Окулярів більше не було. Не було їх і на купці паперу та іншого мотлоху, який повиймали з кишень покійників.

Драйєр працював коло стола й очей не підводив.

– Що це? – спитала Рут Голлянд.

Бухер прислухався.

– Птах співає. Напевно, дрізд.

– Дрізд?

– Так. Жодна інша птаха не співає в таку пору року. Це дрізд. Пригадую з давніх часів.

Вони сиділи навпочіпки по обидва боки подвійного колючого дроту, який відділяв жіночі бараки від Малого табору. В око це не впадало, у переповненому Малому таборі тепер усюди хтось лежав чи сидів. Окрім того, вартових на вежі не було: їхня зміна закінчилася, а наступних вони не дочекалися. Це було заборонено, але тепер у Малому таборі дисципліна не була такою суворою, як колись.

Сонце стояло низько, і його відблиск забарвив червоним вікна міста в долині. Все місто, яке не було зруйноване, світилося, наче в пожежі. У річці відбивалося неспокійне небо.

– Де він співає?

– Он там. На деревах.

Рут Голлянд крізь колючий дріт дивилася туди: на луку, поля, кілька дерев, сільську хату під солом’яною стріхою і ще далі, на пагорб, де був низький білий будинок з садком.

Бухер дивився на неї. Сонце зм’якшувало її змарніле обличчя. Він витяг з кишені скоринку хліба.

– Рут, ось… Берґер дав мені для тебе. Дістав сьогодні. Додатковий кусень хліба для нас.

Він вправно перекинув скоринку через паркан. Її обличчя сіпнулося. Скоринка впала поруч із Рут. Якийсь час вона мовчала.

– Це твоє, – врешті напружено вимовила вона.

– Ні, свій кавальчик я вже з’їв.

Вона ковтнула.

– Ти кажеш це лише…

– Ні, точно ні… – Він бачив, як її пальці швидко вхопили хліб. – Їж повільно, так воно корисніше.

Вона, жуючи, кивнула.

– Я мушу їсти повільно. Я знову втратила зуб. Вони просто випадають. Не болять. Це вже шостий.

– Якщо не болить, то це не має значення. В нас був один, у нього загноїлася вся щелепа. Він стогнав, поки не помер.

– Скоро я стану беззуба.

– Можна вставити штучні. В Лєбенталя вставна щелепа.

– Я не хочу вставної щелепи.

– Чого? В багатьох людей такі зуби. Це справді нічого, Рут.

– Вони не дадуть мені щелепи.

– Тут не дадуть. Її можна буде зробити пізніше. Є чудові вставні щелепи. Значно кращі за Лєбенталеву. Вона в нього вже двадцять років. Він каже, тепер є нові, їх і не відчуєш. Вони тримаються міцно і значно гарніші за справжні зуби.

Рут з’їла свій кусник хліба. Вона поглянула на Бухера сумовитими очима.

– Йозефе, ти справді віриш, що ми звідси виберемось?

– Звісно! Точно виберемось! І 509 у це вірить. Тепер ми всі віримо.

– А що тоді?

– Тоді… – так далеко Бухер іще не думав. – Тоді ми будемо вільні, – мовив він, хоч і не міг цього цілком уявити.

– Нам знову доведеться ховатися. Вони переслідуватимуть нас. Так, як уже переслідували.

– Більше вони нас не чіпатимуть.

Вона довго дивилася на нього.

– І ти в це віриш?

– Так.

Вона похитала головою.

– Можливо, на якийсь час вони залишать нас у спокої. А тоді знову переслідуватимуть. Вони не вміють нічого іншого…

Дрізд знову залився співом. Чистий, солодкий, нестерпний звук.

– Вони не будуть нас переслідувати, – повторив Бухер. – Ми будемо разом. Ми вийдемо з табору. Колючий дріт буде зірвано. Ми підемо отою дорогою. І ніхто в нас не стрілятиме. І ніхто не заверне нас назад. Ми підемо полями, в такий будинок, як отой білий там, на горбочку, і сядемо на стільці.

– Стільці…

– Так, справжні стільці. Там буде стіл, і порцелянові тарілки, і вогнище.

– І люди, які нас виженуть.

– Вони нас не виженуть. Там буде ліжко, ковдри і чисті простирадла. І хліб з молоком. І м’ясо.

Бухер побачив, що її обличчя скривилося.

– Ти маєш вірити, Рут, – безпомічно мовив він.

Вона плакала без сліз. Плач був лише в її очах. Вони затуманилися тремтливими хвилями.

– Йозефе, це так важко – вірити.

– Ти мусиш вірити, – повторив він. – Левінські знову приніс новини. Американці й англійці вже далеко за Райном. Вони наближаються. Вони нас визволять. Скоро.

Барви вечора раптом змінилися. Сонце закотилося за гори. Місто провалилося в синю темряву. Вікна згасли. Річка стихла. Все стихло. Навіть дрізд. Тепер почервоніло небо. Хмари перетворилися на перламутрові човни, широкі промені призахідного сонця, мов вітри зі світла, гнали їх у багряні ворота вечора. Останній блиск висвітив білий дім на пагорбі, решта землі знебарвилась, виднівся лише він і через це здавався ближчим і таким далеким, як ніколи.