Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Треба його позбутися. – Левінські знову задумався. – Зараз ми мало що можемо проти нього зробити, невдалий момент, есесівці прочісують списки, шукають людей. Кого можемо, ховаємо в лазареті. Скоро доведеться привести кількох до вас. Це ж можливо?

– Так. Якщо даватимете для них харчі.

– Це само собою. Але є ще дещо. Нам доводиться вважати на обшуки і перевірки. Ви можете сховати кілька речей так, щоби їх не знайшли?

– Якого розміру?

– Розміру… – Левінські роззирнувся. Вони сиділи навпочіпки за бараком у темряві. Окрім рядів мусульман, які пленталися до вбиральні, не видно було нічого. – Наприклад, такого розміру, як револьвер…

509 різко вдихнув.

– Револьвер?

– Так.

509 мовчав якусь мить.

– Під моїм ліжком є діра в долівці, – швидко і тихо промовив він, – дошки поруч не прикріплені. Там можна сховати більше, ніж один револьвер. Легко. Тут перевірок нема. Точно.

Він не помітив, що говорить так, як хтось, хто хоче когось переконати, а не як той, кого мають переконати піти на ризик.

– Ти його приніс? – спитав він.

– Так.

– Дай сюди.

Левінські ще раз роззирнувся.

– Ти знаєш, що це означає?

– Так, так, – нетерпляче відповів 509.

– Його було важко дістати. Ми дуже ризикували.

– Так, Левінські. Я буду обережний. Давай його сюди.

Левінські поліз за пазуху і вклав у руку 509 зброю. 509 відчув її. Вона виявилась важчою, ніж він сподівався.

– У чому він?

– У промащеній шматі. Та дірка в тебе під ліжком суха?

– Так, – сказав 509. Це була неправда, але він не хотів віддавати зброю. – А набої є? – спитав він.

– Так, небагато, кілька штук. І він заряджений.

509 запхав револьвер під сорочку і застебнув кітель. Револьвер опинився поруч із серцем, і він відчув, як по шкірі пробігли дрижаки.

– Я піду, – сказав Левінські. – Добре пильнуй за ним, сховай одразу. – Він говорив про зброю, як про важливу людину. – Наступного разу я приведу когось із наших. У вас справді є місце? – Він окинув оком плац для переклички, на якому в темряві лежали темні постаті.

– У нас є місце, – відповів 509. – Для ваших людей у нас завжди є місце.

– Добре. Якщо Гандке знову прийде, дай йому трохи грошей. У вас іще є?

– В мене ще є. На один день.

– Подивлюся, сподіваюся, ми зможемо знайти ще. Я передам Лєбенталеві. Гаразд?

– Так.

Левінські зник у тіні наступного барака. А звідти, зігнутий удвоє, шпортаючись, мов мусульманин, рушив у бік вбиральні. 509 зостався сидіти. Спиною сперся на барак, правою рукою притискав револьвер до тіла й опирався спокусі вийняти його, розгорнути і торкнутися металу; він просто міцно тримав його. Відчував лінію ствола й руків’я, з них мовби виходила міцна темна сила. Це було вперше за багато років, щоб він отак притискав до себе щось, чим міг би себе захистити. Раптом він став уже не цілком безпомічним. Не був цілковито залежним від чужої волі. Він знав, що це ілюзія і що йому не можна використовувати зброю, але досить було й того, що він її мав. Цього вистачило, аби щось у ньому змінилося. Невеличкий інструмент смерті був як промінь життя. Вливав у 509 спротив. Він думав про Гандке. Думав про ненависть до нього. Гандке отримав гроші, але був слабшим за 509. Думав про Розена: він зміг його врятувати. А тоді – про Вебера. Довго думав про нього і про перший час у таборі. Він роками про це не думав. Спалив у собі всі спогади; і про дотабірний час також. Навіть свого імені не хотів більше чути. Він уже не був людиною і не хотів бути, це б його зламало. Він став номером, називав себе лише номером і представлявся номером. Він мовчки сидів у темряві, дихав, міцно тримав зброю і відчував, як багато змінилося за останні тижні. Раптом зринули спогади: він наче їв і пив якісь невидимі, помічні, сильні ліки.

Почув, як змінюються вартові. Обережно встав, кілька секунд хитався, наче випив вина. А тоді повільно пішов довкола барака.

Поруч із дверима хтось сидів.

– 509… – прошепотів він.

Це був Розен. 509 злякався, немов прокинувся з безкінечного, важкого сну і поглянув униз.

– Мене звати Коллер, – сказав він відсутнім тоном. – Фрідріх Коллер.

– Так? – розгублено мовив Розен.

– Мені потрібен священик, – нив Аммерс.

Так він скиглив ціле пообіддя. Вони намагалися переконати, що йому того не треба, але безуспішно. На нього наче щось найшло.

– Який священик? – спитав Лєбенталь.

– Католицький. Чого питаєш, ти, єврею?!

– Ви подивіться! – Лєбенталь похитав головою. – Антисеміт! Цього нам тут іще бракувало.