Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– У таборі їх повно, – зауважив 509.

– Це ви винні! – розпочав Аммерс. – У всьому! Якби не ви, євреї, нас би тут не було.

– Так? А чого це раптом?

– Бо тоді не було б таборів. Я хочу священика!

– Посоромся, Аммерсе, – роздратовано сказав Бухер.

– Мені нічого соромитися. Я хворий! Приведіть священика.

509 дивився на сині губи й запалі очі.

– Аммерсе, у таборі немає священиків.

– У них мусить бути священик. Це моє право. Я помираю.

– Я не думаю, що ти колись помреш, – втрутився Лєбенталь.

– Я вмираю, бо ви, прокляті євреї, позжирали все, що мені належалося. А тепер ви навіть священика не хочете привести. Я хочу висповідатись. Та що ви про це знаєте? Чого я маю сидіти в єврейському бараці? Я маю право на барак для арійців.

– Тут ні, лише в робочому таборі. Тут усі рівні.

Аммерс засопів і відвернувся. Над його скуйовдженим волоссям виднівся синій напис на стіні: «Ойґєн Майєр 1941 Тиф. Помстіться…»

– Як його справи? – спитав 509 у Берґера.

– Він давно мав померти. Але сьогодні, думаю, справді його останній день.

– Так виглядає. Він уже все плутає.

– Нічого він не плутає, – пробубонів Лєбенталь, – він знає, що говорить.

– Сподіваюся, ні, – відказав Бухер.

509 поглянув на нього.

– Колись він був іншим, Бухере, – спокійно мовив він. – Але його зламали. Від того, яким він був колись, нічого не залишилось. Там лежить інша людина, зліплена з кавалків і залишків минулої. І ті кавалки не були здоровими, я бачив.

– Отця! – знову заскиглив Аммерс. – Мені треба висповідатись! Я не хочу прокляття вічного!

509 сів на край ліжка. Поруч із Аммерсом лежав чоловік з етапу, він мав гарячку, швидко й поверхнево дихав.

– Ти це можеш і без священика, Аммерсе, – сказав 509. – Що ти такого зробив? Тут немає гріхів. Не для нас. Ми одразу все спокутуємо. Покайся в тому, в чому мусиш. Якщо сповідь неможлива, цього достатньо. Так написано в Катехизмі.

Аммерс припинив стогнати.

– Ти теж католик? – спитав він.

– Так, – відповів 509.

Це була неправда.

– Тоді ти розумієш! Мені потрібен священик! Я маю висповідатись і причаститися! Я не хочу опинитися в геєні огненній. – Аммерс тремтів, його очі були широко розплющені й надто великі для обличчя, меншого за два кулаки. Через це він скидався на кажана. – Якщо ти католик, то знаєш, що це таке. Це як крематорій, але людина не згорає і не вмирає. Ти хочеш, аби зі мною таке сталося?

509 подивився в бік дверей, вони були прочинені. Виднілося чисте, мов з картини, вечірнє небо. Він перевів погляд на вихудлу Аммерсову голову, в якій горіли картини пекла.

– Аммерсе, для нас тут усе інакше, – промовив він врешті, – там ми матимемо кращі карти. У пеклі ми вже побували тут.

Аммерс неспокійно крутив головою.

– Не гріши, – шепотів він, тоді натужно підвівся, роззирнувся на всі боки і, не стримуючись, заголосив: – Ви! Ви! Ви здорові! А я маю здихати! Саме зараз! Так, смійтеся! Смійтеся! Я чув усе, що ви казали! Ви хочете вибратися! Ви виберетесь! А я? Я! У крематорій! У вогонь… вічне… У-у… у-у… – Аммерс вив, немов пес на місяць, його тіло виструнчилось, він голосив як несамовитий.

Зульбахер підвівся.

– Я піду, – сказав він, – спитаю про священика.

– Де? – поцікавився Лєбенталь.

– Та будь-де. У канцелярії, у вартових…

– Не будь дурним. Тут нема священика. У СС цього не терплять. Ти опинишся в бункері.

– Це нічого.

Лєбенталь витріщився на Зульбахера, а тоді сказав:

– Берґере, 509, ви це чули?

Зульбахерове обличчя зблідло. Щелепи випирали. Він дивився в нікуди.

– Це нічого не дасть, – заговорив Берґер до нього. – Це заборонено. Серед в’язнів ми не знаємо жодного священика. Думаєш, якби тут такий був, ми б його вже не привели?

– Я йду, – відповів Зульбахер.

– Самогубство! – Лєбенталь вчепився собі у волосся. – Та ще й заради антисеміта!

У Зульбахера заходили жовна.

– Задля антисеміта.

– Мешуґґе! [20] Мешуґґе – божевільний ( ідиш ). Ще один мешуґґе!

– Добре, мешуґґе, я йду.

– Бухере, Берґере, Розене, – спокійно мовив 509.

Бухер уже стояв з дрючком за Зульбахером і вдарив його по голові. Удар був не надто сильний, але його вистачило, аби Зульбахер захитався. Усі накинулися на нього і повалили на землю.

– Агасфере, давай вівчурові мотузки, – сказав Берґер.

Вони зв’язали Зульбахерові руки і ноги.

– Якщо кричатимеш, доведеться запхати тобі щось до рота, – сказав 509.

– Ви мене не розумієте…

– Розуміємо. Побудеш так, поки тобі перейде. Ми вже досить людей отак втратили…