Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– І картопляне пюре, – додав Майєргоф.

– Картопляне пюре?! Маячня! Пюре з каштанів і брусниці.

– Картопляне пюре краще. Каштани для італійців.

Лєбенталь роздратовано подивився на Майєргофа.

– Послухай…

Його перебив Агасфер:

– Нащо нам той заєць? Я б волів гуску, ніж зайця. Добру, фаршировану гуску…

– Яблуками…

– Позатикайте пащеки! – закричав хтось. – Ви що, показилися? Від ваших розмов здуріти можна.

Сидячи навпочіпки, вони всім тілом подавалися вперед і стежили за зайцем глибоко запалими у засушені черепи очима. Навіть не в ста метрах від них стрибала трапеза мрії, хутряний клубочок, кілька кілограмів м’яса, яке кільком з них могло врятувати життя. Майєргоф відчував це кістками й нутрощами, для нього тварина гарантувала б відсутність рецидиву.

– Добре, нема питань, хай будуть каштани, – проскрипів він, у роті в нього раптом пересохло.

Заєць встав на задні лапи і принюхався. Цієї миті його, мабуть, і побачив один із вартових.

– Едґаре! Чоловіче! Он довговухий! – закричав він. – Стріляй!

Пролунало кілька пострілів. У повітря здіймалися грудки землі. Заєць утікав великими стрибками.

– Бачиш, – сказав 509, – влучати впритул у в’язнів у них виходить ліпше.

Лєбенталь зітхнув і дивився зайцеві вслід.

– Як гадаєте, вечеря нині буде? – за якийсь час спитав Майєргоф.

– Помер?

– Так, нарешті. Хотів іще, аби ми забрали новенького з його ліжка. Того, з гарячкою. Думав, що той його заразить, хоча було навпаки – він сам заразив нового. Наприкінці він знову нив і сварився. Балачка зі священиком не дуже допомогла.

509 кивнув.

– Тепер помирати важко. Раніше було легше. А тепер важко. Перед самим кінцем.

Берґер сів до 509. Уже було по вечері. Малому таборові дісталася лише рідка зупа, по черпакові на кожного. Хліба не було.

– Що хотів Гандке? – спитав він.

509 відкрив долоні.

– Дав мені це. Чистий аркуш паперу і ручку. Хоче, аби я переписав на нього мої гроші в Швейцарії. Не половину. Усе. Всі п’ять тисяч франків.

– І?

– За це він наразі збереже мені життя. Навіть запропонував щось на зразок протекції.

– Поки не отримає твого підпису.

– Значить, до завтрашнього вечора. Це вже щось. Іноді в нас не було так багато часу.

– Цього не досить. Треба знайти щось інше.

509 повів плечима.

– Може, воно й подіє. Він думатиме, що я йому потрібен, аби зняти гроші.

– А ще він хотітиме тебе позбутися, аби ти не відкликав свого підпису.

– Якщо я підпишу, то вже не зможу його відкликати.

– Цього він не знає. І, можливо, тобі вдасться його відкликати, адже ти підписував під тиском.

509 трохи помовчав, а тоді спокійно сказав:

– Ефраїме, мені не треба нічого відкликати. У мене немає грошей у Швейцарії.

– Що?

– У Швейцарії в мене немає жодного франка.

Берґер витріщився на 509.

– Ти все це вигадав?

– Так.

Берґер провів рукою по запалених очах. Його плечі тремтіли.

– Що тобі є? – спитав 509. – Ти що, плачеш?

– Ні, сміюся. Це ідіотизм, але я сміюся.

– Смійся. Ми так мало сміялися тут.

– Я сміюся, бо уявив собі обличчя Гандке в Цюриху. І як тобі спала така ідея, 509?

– Я не знаю. Коли йдеться про життя, можна різне вигадати. Головне, що він це заковтнув. До закінчення війни він нічого не зможе взнати. Мусить просто вірити.

– Правильно, – Берґерове обличчя знову посерйознішало, – тому я йому й не вірю. Якщо на нього знову найде, він може зробити щось непередбачуване. Треба про все подбати. Найкраще буде, якщо ти помреш.

– Померти? Як? Лазарету в нас нема. Як нам це провернути? Це остання зупинка.

– Передостання. Остання – крематорій.

509 поглянув на Берґера. Він бачив стурбоване обличчя із запаленими очима й тонким черепом і відчув хвилю тепла.

– Думаєш, таке можливо?

– Можна спробувати.

509 не питав, як Берґер хотів це зробити.

– Ми про це поговоримо пізніше, – сказав він. – Поки що у нас іще є час. Сьогодні я відпишу Гандке лише дві з половиною тисячі франків. Він візьме аркуш і вимагатиме решту. Так я виграю кілька днів. І тоді в мене ще будуть двадцять Розенових марок.

– А коли їх не стане?

– Доти може трапитися ще щось. Думати можна лише про найближчу небезпеку. Одну на раз. І одну за іншою. Інакше можна здуріти.

509 крутив аркуш паперу і ручку та спостерігав за тьмяними відблисками на ковпачку.

– Дивно, – сказав він. – Я давно не тримав такого в руках. Папір і перо. Колись я з цього жив. Чи могтиму я це знову?