Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Капо не відповів. Так завжди було краще. Він продовжував обтріпуватись. 7105 саме намагався витягти унітаз із купи каміння і будівельного розчину.

– Рухайся, ти, пес вошивий! – зашипів на нього капо і дав копняка під коліно.

7105 впав і вчепився руками за покришку унітаза. Усі в’язні краєм ока спостерігали за капо. Наближався есесівець, який щойно говорив з господинею собаки. Він підійшов до капо ззаду і копнув його чоботом.

– Дай йому спокій! Він не винен. Піди ліпше пса вкуси, почваро!

Капо здивовано обернувся. Лють зникла з його обличчя і змінилася запопадливою міною.

– Так точно! Я лише хотів…

– Пішов!

Капо отримав наступний удар у живіт, насилу виструнчився і поспішив зникнути. Есесівець повагом рушив назад.

– Ти це бачив? – прошепотів Левінські до Вернера.

– Знамення й диво. Хоча, можливо, він зробив це через цивільних.

В’язні продовжували крадькома стежити за іншим боком вулиці, а звідти стежили за ними. Їх розділяло лише кілька метрів, та відстань була більшою, ніж навіть якби вони жили в різних частинах світу. Більшість в’язнів із часів свого затримання вперше так близько бачили місто, людей та їхні буденні заняття. Служниця у блакитній сукні в білий горошок мила в якійсь квартирі вцілілі вікна. Вона закачала рукави і співала. За іншим вікном стояла стара сива жінка. Сонце падало на її обличчя, відкриті штори й картини на стінах. На розі вулиці була аптека. Перед дверима позіхав аптекар. Якась жінка, вбрана в леопардове хутро, йшла вулицею. На ній були зелені черевики і рукавиці. СС на розі її пропустили. Вона була молода, вправно й легко дріботіла по купах уламків на хіднику. Багато в’язнів роками не бачили жінок. Помітили її всі, але ніхто не дивився услід, ніхто, крім Левінські.

– Дивись! – прошепотів до нього Вернер. – Допоможи отут. – Він показав на тканину, яка виднілася під руїною. – Там хтось лежить.

Вони заходилися розбирати завал. З-під уламків з’явилося цілком понівечене обличчя із закривавленою бородою. Поруч була рука, мабуть, у момент падіння споруди чоловік підняв її, аби захистити голову. Есесівці на протилежному боці вулиці вигукували тендітній постаті в леопардовому хутрі підбадьорливі жарти. Вона всміхалася й кокетувала.

Раптом завили сирени.

Аптекар на розі зник у своєму приміщенні. Жінка в леопардовій шубі заклякла, а тоді побігла назад. Перечепилася за купу сміття і впала, її панчохи подерлися, а зелені рукавички побіліли від вапна. В’язні випростались від роботи.

– Стояти на місцях! Хто рушиться, буде застрелений!

Наближалися есесівці, які блокували виходи з вулиці.

– Усім зібратися! Формувати групи! Марш!

В’язні не знали, яку команду виконувати. Вже пролунало кілька пострілів. Есесівці з усіх кутків урешті збилися в одну купу. Шарфюрери радилися, що їм робити. Це була лише попереджувальна тривога, але всі щомиті неспокійно здіймали очі вгору. Здавалося, безхмарне небо стало яснішим і водночас похмурішим.

Інший бік вулиці ожив. Люди, яких раніше не було видно, виходили з будинків. Діти кричали. Вусатий торговець колоніальними товарами блискав лютими поглядами зі своєї крамниці і, наче груба личинка, повз через руїни. Жінка в картатій шалі обережно, на витягнутій руці несла клітку з папугою. Сива пані зникла. Служниця із високо задертими спідницями вибігла з дверей. Очі Левінські стежили за нею. Між чорними панчохами і напнутими блакитними трусами біло мерехтіли її ноги. За нею, мов коза, по камінню дряпалася худюща стара діва. Раптом стало все навпаки: мирний спокій на боці свободи зненацька зник; перелякані люди вибігали з квартир і, рятуючи своє життя, ховалися в укриття. На протилежному боці, перед зруйнованими будинками, спокійно і мовчки стояли в’язні й дивилися на тих, хто рятувався втечею.

Це помітив один зі шарфюрерів.

– Усі кругом! – скомандував він.

Тепер в’язні дивилися на руїни. Розвалені будинки осявало яскраве сонце. В одному з розбомблених домів був розчищений прохід у підвал. Виднілися східці, вхідні двері, темний коридор, а в темряві – смуга світла з-під дверей, вихід із протилежного боку будинку.

Шарфюрери не знали, що робити, вони не могли вирішити, куди подіти в’язнів. Вести їх в укриття ніхто й не думав, усі підвали були і без них переповнені цивільними. Але й самі залишатися на вулиці есесівці не хотіли. Кілька з них оглядали сусідні будинки і таки знайшли бетонований підвал.

Тон сирени змінився. Есесівці побігли в укриття, на вулиці зосталися лише двоє вартових коло входу в будинок і по двоє на виходах з вулиці.