Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Лунали накази. Врятований в’язень з віконної рами виліз із купи руїн. Його права ступня була викручена. Він стояв на лівій нозі і силкувався втримати рівновагу. Підійшов есесівець.

– Давайте! Витягайте їх з-під завалів!

В’язні заходилися відкидати будівельне сміття і каміння. Незабаром вони визволили усіх чотирьох товаришів. Троє мертві. Один іще живий. Вони його витягли. Вернер шукав допомоги. Він побачив, як жінка в червоній блузці виходить із брами. Вона не бігала в бомбосховище. Обережно несла миску з водою й рушник. Не переймаючись есесівцями, жінка з водою пройшла повз них і поставила миску поруч із пораненим. Ті розгублено поглядали один на одного, але нічого не говорили. Вона обмила обличчя в’язня.

Пораненого вирвало кривавим слизом. Жінка його змила. Хтось із есесівців засміявся. У нього було незріле, зібгане обличчя, з такими світлими віями, що бліді очі здавалися зовсім голими. Вогонь зеніток припинився. Тишу пронизало фортеп’яно. Тепер Вернер бачив, звідки лунав звук, – з вікна другого поверху крамниці колоніальних товарів. Блідий чоловік в окулярах досі грав на коричневому піаніно «Хор в’язнів». Есесівці криво посміхалися. Один постукав пальцем собі по чолі. Вернер не знав, чи чоловік грав, аби відволіктися від бомбардування, чи хотів досягти чогось іншого. Він вирішив думати, що це було послання. Завжди думав про краще, якщо в цьому не було ризику. Це полегшувало життя. Поприбігали люди. Есесівці діяли по-військовому, лунали команди, в’язнів формували в колони. Командир взводу наказав одному есесівцеві залишитися з мертвими й пораненими, а тоді скомандував бігти вулицею. Останні вибухи пошкодили укриття, і в’язні мали розібрати завал.

Кратер смердів кислотою й сіркою. На краю з відкритим корінням покосилося кілька дерев. Вирвана загорода з газону стриміла в небо. Бомба влучила не безпосередньо в укриття, а поцілила в нього збоку. Утворився завал. Аби розібрати вхід, в’язні працювали понад дві години. Розчищали сходинку за сходинкою перекошених сходів. Усі працювали так швидко, як лише могли, наче засипало їхніх товаришів. Іще за годину їм вдалося звільнити вхід. Крики і стогони вони чули вже задовго до цього. У підвал звідкись таки доходило повітря. Щойно вони зробили перший отвір, лемент посилився. В отворі з криком з’явилася голова, а одразу поруч із нею дві руки шкребли уламки, наче величезний кріт намагався вилізти на поверхню.

– Обережно! – закричав якийсь старший. – Усе може завалитися.

Руки продовжували працювати. А тоді голову втягли назад, і миттю з криком з’явилася нова. Але і її втягли назад. У паніці люди боролися за місце на світлі.

– Запхайте його назад! Вони пораняться! Спершу треба збільшити отвір. Штовхайте їх!

Вони запихали обличчя назад. Ті намагалися вкусити за пальці. В’язні кайлами роздовбували цемент. Працювали так, ніби йшлося про їхнє власне життя. А тоді отвір збільшився настільки, що перший зміг крізь нього пролізти. Це був міцний чоловік. Левінські одразу впізнав його – вусань з магазину колоніальних товарів. Він проліз на перше місце, штовхався і крехтав, аби вилізти звідти. Живіт застряг. Крики всередині посилились, вусань затемнював підвал. Його смикали за ноги, аби втягти назад у приміщення.

– Допоможіть! – стогнав він високим голосом, із присвистом. – Допоможіть! Витягніть мене звідси! Я хочу вам… я дам вам…

Маленькі чорні очі вилазили з круглого обличчя. Гітлерівські вусики тремтіли.

– Панове, допоможіть! Будь ласка! Панове!

Він скидався на тюленя в пастці, який умів говорити.

Вони вхопили його під пахви і врешті таки витягли. Він упав, підскочив і втік, не сказавши і слова. Дошкою вони розширили отвір та розступились.

Люди почали вилазити на поверхню. Жінки, діти, чоловіки – дехто метушливо, бліді, спітнілі, немов повсталі з мертвих, інші істерично схлипували, кляли й кричали, а тоді – повільно і мовчки – ті, кого не охопила паніка.

Вони бігли і лізли повз в’язнів.

– «Панове»! – прошепотів Ґольдштайн. – Ви це чули? «Будь ласка, панове!» Той тип мав на увазі нас…

Левінські кивнув.

– «Я дам вам…» – повторив він слова тюленя і додав: – …Нічого. Утік, як дика мавпа.

Він поглянув на Ґольдштайна.

– Що з тобою?

Ґольдштайн сперся на нього.

– Хіба не комічно?! – Він заледве міг дихати. – Замість того… щоб вони нас звільнили… – крехтав він, – звільняємо ми… їх…

Він гиготнув і повільно почав падати на бік. Товариші підтримали його й опустили на купу землі. А тоді чекали, поки бункер спорожніє.