Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Що тут таке? – запитав хтось за ним.

Він не чув, як підійшов чоловік. У чоловіка була лопата. Нойбауер вказав на голову.

– Засипало?

Голова ворухнулася, водночас щось перемінилося в сірій масі обличчя.

– Він задихається! – крикнув чоловік з лопатою і підскочив до нього. Шурав руками по обличчю, намагаючись знайти і звільнити ніс. Длубав там, де мав бути рот.

Обличчя закривавило сильніше. Смерть, що наближалася, оживила пласку маску. Почувся передсмертний хрип. Рука судомно вхопилася за уламки, а сліпа голова затремтіла і стихла. Чоловік з лопатою випростався. Витер брудні руки жовтою шовковою шторою з вікна, що впало разом зі стіною.

– Мертвий, – сказав він. – Іще є засипані?

– Я не знаю.

– Ви не з цього дому?

– Ні.

Чоловік показав на голову.

– Родич? Знайомий?

Чоловік з лопатою поглянув на квашену капусту, салямі, картоплю і рис, тоді подивився на Нойбауера та стенув плечима. Не виглядало, що високий чин СС викликав у нього повагу. Та й надто розкішним був обід для цього етапу війни. Нойбауер відчув, що почервонів. Він рвучко обернувся і поліз униз по руїнах.

Минула майже година, поки він дістався Фрідріхсаллеє. Вона вціліла. Він збуджено йшов далі й забобонно думав: якщо цілими залишились будинки на наступній перпендикулярній вулиці, то і його діловий центр не постраждав. Вулиця була неушкоджена. Дві наступні також. Він зібрався з духом і прискорив хід. «Спробую ще раз, – думав він. – Якщо на наступній вулиці стоять перші два будинки, то й мій не зачепило». Це спрацювало, в руїнах лежав третій будинок. Нойбауер сплюнув, горлянка пересохла від пилу. Він обережно повернув на Герман-Ґерінґ-штрассе і зупинився.

Бомби добре попрацювали. Верхні поверхи його ділового центру були дощенту зруйновані. Кут споруди відірвало і кинуло на протилежний бік вулиці, просто в антикварний магазин. Силою вибуху звідти далеко викинуло бронзового Будду. Святий сидів сам на вцілілому уламку хідника і з незворушною усмішкою дивився крізь європейські руїни на розбомблений вокзал – наче чекав прибуття якогось азійського потяга-привида, який забере його до простих законів джунглів, туди, де вбивають, аби жити, а не живуть, щоб убивати.

Спершу Нойбауера охопило дурне відчуття, що його підло обдурила доля. З перпендикулярними вулицями все збіглося, а тут таке! Це було мов тяжке дитяче розчарування. Він мало не плакав. Таке лихо на його голову! Він дивився вздовж вулиці. Деякі будинки вціліли. «Чого в ці не поцілило? – думав він. – Чому це сталося саме зі мною, порядним патріотом, добрим чоловіком і дбайливим батьком?»

Він обходив вирву в землі. У відділі моди розбилися всі вітрини. Мов льодом, усе було всипане друзками скла, які хрускали під його ногами. Він підійшов до відділу «Найсучасніша мода для німецької жінки». Вивіска перекосилася. Схилившись, зайшов у приміщення. Смерділо паленим, але вогню він не бачив. Манекени попадали на купу. Здавалося, наче їх зґвалтувала дика орда. Деякі лежали на спинах із задертими сукнями і розставленими ногами, інші – на животах, із поламаними руками й випнутими восковими дупами. На одній фігурі не було нічого, крім рукавичок; інша, з відламаною ногою і в капелюсі з вуаллю, стояла в куті. Попри дивні пози, всі манекени всміхалися і тому мали моторошно розпусний вигляд.

«Кінець, – думав Нойбауер. – Мені кінець. Усе втрачено. Що тепер скаже Сельма? Нема ніякої справедливості». Він пішов назад, насилу через уламки і купи скла пробирався довкола будинку. Коли дійшов до рогу, на іншому боці вулиці побачив фігуру, яка скулилася, щойно його почула, і побігла геть.

– Стій! – закричав Нойбауер. – Стояти! Або я стріляю!

Фігура зупинилася. Це був маленький, розчавлений життям чоловік.

– Сюди!

Чоловік з острахом рушив до нього. Нойбауер впізнав його аж тоді, коли той перед ним зупинився. Це був колишній власник ділового центру.

– Блянк, – здивовано почав він, – це ви?

– Так точно, пане оберштурмбаннфюрере.

– Що ви тут робите?

– Пробачте, оберштурмбаннфюрере. Я… я…

– Чоловіче, говоріть нормально! Що ви тут робите? – завдяки дії уніформи Нойбауер знову почувся авторитетним і швидко опанував себе.

– Я… я… – затинався Блянк, – я прийшов лише, щоб… щоб…

– Що, щоб-щоб?

Блянк безпомічно вказав на купи руїн.

– Щоб потішитися, га?

Блянк майже відскочив назад.

– Ні, ні, пане оберштурмбаннфюрере. Ні, ні! Просто… шкода, – шепотів він, – шкода.