Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Із сутінок долинали приглушені ридання Фріда й Паульхен. Слова звучали подихом суцільного болю:

Щемко плакав журбою наступний рядок:

І наче далека, зіткана з троянд скрипка у сутінках, стихли останні слова:

Фріц заснув.

Потріскували свічі. За вікном падав сніг.

Його знову лихоманило.

– Чорний птах… Що йому потрібно?… Він постійно літає навколо мене… Як же палає моя голова… Лу… Тут усе таке золоте, таке наповнене… Але той темний птах… Той чорний птах… Ернсте… Де… де ти? Ти маєш це зробити, Елізабет… Він все одно вірний тобі… Пробач йому, Елізабет… Уміння прощати – єдина божественна риса в людині… Він не з легковажності так чинить… Він усе ще бореться… Допоможи йому, коли він тебе попросить… Елізабет… пообіцяй мені…

– Так… так… дорогий мій, любий дядьку Фріце… – Вона сповзла на підлогу біля його ліжка й укрила поцілунками його руки.

Він уже її не чув.

– Але ж я хочу… Завжди цього хотів… Ноги мої втомилися… Стерті до крові… Ах, я так довго йшов… А тепер я на рідній землі… Омийте мої бідні ноги… Діти мої…

І оскільки Фріц безперестанку повторював своє прохання, вони принесли таз із водою, омили його ноги й обережно їх витерли – знову і знову заливаючи їх гіркими слізьми.

Смерть уже дихала йому в обличчя.

– Пісню… пісню… про Лу… Лу… Елізабет… – Він не зводив з неї очей.

І крізь нестримні ридання вона заспівала:

Фріц раптом випростався і чітко й голосно промовив:

– Я вас усіх однаково люблю…

Тоді він упав на подушки, невідривно дивлячись на прекрасний портрет.

Сяйво свічок танцювало на обличчі Лу, тому здавалося, наче прегарні очі сяють, а червоні вуста промовляють: «Ходи додому…»

Елізабет співала, а сльози градом котилися з її очей. А тоді ще раз, зовсім тихо, наче дитячу колискову:

Фріц лежав спокійний і прекрасний.

Мертвий.

Свічі перед прекрасним портретом затріскотіли та згасли.

Плач…

Невтішні ридання…

Ланна Райнер поїхала разом із Ернстом до Дрездена, щоб дати там концерт. Наступного дня його довелося повторити. Ще один ранок вони провели в Дрездені й аж пополудні повернулися до Ляйпциґа. Тепер Ернст майже постійно був поруч із Ланною. Його жахала самотність, і він постійно метався у якомусь гарячковому поспіху. З вокзалу вони відразу ж поїхали до Ланни. Стемніло, а незабаром іще й завила хурделиця. Ланна щільно засунула штори й відкинулася на спинку крісла.

Ернст дивився на неї у глибокій задумі.

– Скажи мені врешті, прекрасна моя, чому для свого кохання ти обрала саме мене? У мені ж немає нічого особливого. А біля твоїх ніг лежать такі достойники, що мені до них – як до неба рачки.

– Я й сама цього не знаю, хлопчику мій. У тобі є щось таке, чого в інших і близько немає. У тобі відчувається якесь праєство – я можу схарактеризувати цю твою властивість тільки з префіксом «пра». А ти мене – чому?

– Ти – демон у моїй крові.

– І ти говориш це так похмуро? – Вона окинула його звабливим поглядом.

– Ти – дурман і нещастя мого життя, – видавив він із себе й притис її до грудей…

– Коханий! Хлопчику мій, що з тобою?

– Мені потрібно ще ненадовго піти. Я погодився на зустріч о дев’ятій годині в одній із кнайп біля консерваторії.

– Ах, хлопчику мій…

– Я пообіцяв і мушу дотримати слова.

– Добре, але потім ти ж знову прийдеш до мене?

Вона притислася до нього всім тілом і поцілувала…

Кнайпа стояла відчинена, і там панували справжні веселощі. Ернста привітали голосним дружнім «Здоро-о-ов!»

– А ось і він – наш знаменитий Ернст! Будьмо! За твоє здоров’я!

Ернст швидко перехилив кілька келихів вина й одразу ж захмелів. Усі співали й пили аж до чортиків. Хтось виголосив жартівливу промову. Вино стукнуло їм у голови. Усі по черзі співали:

– Друже, як же зветься твоя краля?

– Лізбет, дай їй Бог здоров’я…

І так по колу… Кожен називав ім’я своєї коханої, і всі щоразу пили за її здоров’я. Хтось стукав по клавішах піаніно, створюючи ще більший шум. У повітрі клубочилися хмари тютюнового диму… Ойґен вискочив на стілець.