Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Друже, як же зветься твоя краля? – спитав хор голосів.

– Вони всі – мої! – вигукнув Ойґен під радісні вигуки решти.

– Друже, як же зветься твоя краля? – дійшло запитання до Ернста.

Він розсміявся, промугикав собі під ніс мелодію і, так і не назвавши імені, осушив келих. Кнайпа вибухнула реготом.

– Боягуз! Зрадник! – залунало зусібіч.

– Нема в мене нікого! – крикнув Ернст.

Бадьоре «Ого!» пронеслося залом, а тоді хтось докинув:

– У кого така красуня, той не повинен її зрікатися!

Ернст спаленів. Аромат коханої ще не вивітрився з його волосся, її поцілунок іще палав на його вустах. Одним ривком, із келихом у руці, він вискочив на стіл і крикнув у веселу юрбу, що оточила його зусібіч:

– Браття мої, юність ще увінчує наші голови, а кохання ще освітлює наш шлях. Але незабаром ми всі постаріємо й посивіємо… Відтак будьмо щасливі тепер! Молодість – троянди – кохання… Я п’ю за вас і за червоні-червоні вуста однієї жінки!

Весело чаркуючись, радісно посунули всі до нього. Ернст височів понад ними, неначе король над своїми підданими, – перед захмелілими очима крутився світ, а в серці палало полум’я бажань!

І він ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хоче чоловік в уніформі. Навіть не усвідомлюючи, що робить, він механічно взяв з його рук телеграму, так само механічно її розгорнув – іще сміх іскрився в його очах, – прочитав… тоді ще раз… келих випав із його руки… Він побілів як крейда… Спіткнувшись, впав зі столу, нерозбірливо лепечучи якісь слова.

Ойґен підскочив до нього й обхопив руками. Ернст і далі щось бурмотів. Поряд із ним лежала телеграма. Ойґен прочитав: «Дядько Фріц помер. Елізабет».

Аж раптом Ернст забився у страшних конвульсіях, із його грудей вирвався судомний крик. Друзі віднесли його в чиюсь кімнату.

За годину він знову вийшов. Ойґена нажахав його вигляд. Ернстове обличчя було біле як сніг, а очі оскліли. Ойґен спитав, чи треба його провести. А той глянув повз нього, наче нічого не чув, а тоді мовчки вийшов на вулицю.

Надворі він сів в екіпаж, але вже за кілька хвилин наказав візникові зупинитися, заплатив і пішки пішов додому.

Там він став механічно пакувати валізи. Під руки потрапив Ланнин портрет. Він розірвав його на шматки, перестав пакувати речі й задумався. Тоді похитав головою. Не бути боягузом! Він рішуче попрямував до Ланни.

Вона почула його кроки і звабливо вигукнула:

– Хлопчику мій!

Його мало не знудило від огиди. Горло здавили ледь стримувані ридання. Він затишно й негідно пригрівся у цьому любовному гніздечку, поки його вірний друг умирав на самоті.

– Хлопчику мій, ти часом не захворів? – Злякавшись його вигляду, вона поспішила назустріч.

– Це кінець, – промовив він холодно, простягнувши їй телеграму.

– Бідний, бідний мій хлопчику, – тихо сказала Ланна. – Залишайся сьогодні зі мною, а вже завтра… Щоб ти не почувався таким самотнім.

– Сьогодні вночі я від’їжджаю і більше не повернуся.

– Хлопчику мій! Ти хочеш мене покинути?

– Це вже сталося.

Вона глянула на його холодне, як мармур, обличчя і зрозуміла, що він скинув із себе її чари. За це вона покохала його ще дужче.

– Хлопчику мій, не чини так! Ти повинен зостатися зі мною! Що ти там робитимеш? Ти там уже й так не допоможеш! Залишся тут! Ми поїдемо до Франції чи Італії і житимемо там разом! Забудь усе й будь зі мною щасливим! Ну що ти там можеш удіяти?

Він скинув з плеча її руку.

– Що мені там робити? Віднайти самого себе біля смертного одра того, кого я зрадив!

– Ах, хлопчику мій, викинь це все з голови! Ходи до мене!

– Ні!

– Коли ж ти повернешся?

– Ніколи!

Вона стрельнула в нього поглядом, підбігла до письмового столу й вихопила із шухляди револьвера.

– Ти залишишся тут!

Він байдуже схрестив на грудях руки і зневажливо глянув їй просто в вічі. Тоді обернувся до дверей.

Ланна відкинула зброю, кинулася йому навперейми, обійняла його й заридала:

– Хлопчику мій… Любий… милий мій… хлопчику… Залишся зі мною… Вернися до мене… Не вбивай мене… Хлопчику мій…

Він відштовхнув її від себе й вийшов надвір.

За його спиною дедалі тихіше лунали її жалібні ридання:

– Хлопчику мій… Послухай же мене… Хлопчику мій…

З гордо піднятою головою Ернст попрямував до вокзалу. На розі двох вулиць він утомлено зупинився й притулився головою до стіни якогось будинку.

– Фріце… Любий мій друже…

Тоді рушив далі.

Зорі вже не мерехтіли. Сніг білою пеленою тихо вкривав землю – рівномірно, сніжинка біля сніжинки… Наступного ранку весь Ляйпциґ засипало товстим шаром снігу.