Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ви тільки уявіть собі, друзі, яке лицемірство! Вона щоразу приходить зі своєю покоївкою, яка волочить за собою цілу валізу. А радниця – в шубі, з муфтою та вуаллю на обличчі, – наче Діана, Юнона чи Паллада, заходить під шелест своїх спідниць у кімнату й одразу ж зникає зі своєю супутницею за ширмою, щоб незабаром випурхнути з-за неї в образі юної милої засоромленої дівчинки із задерикуватим виразом обличчя. Я вже заробив двісті марок на карикатурах цієї дамочки. Розпливчасте обличчя з просто-таки незрівнянним задерикуватим виразом – справжній скарб для карикатуриста. Покоївка – берегиня порядку та пристойності – веселиться на славу! Та попри все треба визнати, пані Фрідгайм – жінка доброї душі…

Так цей вечір і закінчився – за жартами й веселим сміхом.

Попри білі хризантеми на столі.

Пані Гайндорф запросила Фріца на прогулянку. День видався сонячним і майже теплим. Проте ввечері істотно похолодало і брався мороз. Коли Фріц прийшов додому, його сильно морозило й він почувався хворим.

Уночі він увесь вкрився потом і надривно кашляв, а наступного ранку його вже лихоманило. Жінку, яка прийшла прибрати, він відіслав по лікаря. Той стривожено похитав головою.

– У вас слабкі легені, пане Шрамм.

– Уже багато років у мене емфізема легень та астма.

– Ви живете самі?

– Так…

– Гм-м, вам потрібна доглядальниця.

– Невже все так погано?

– Треба бути обережним. Я ввечері ще раз до вас зазирну. Але якщо ваш стан не змінитися, треба буде неодмінно когось знайти.

Фріц задрімав.

Надвечір прийшла Елізабет. Її наче ножем полоснуло по серцю, коли вона його побачила.

– Що сталося, дядьку Фріце?

Він розповів про візит лікаря і його вказівку.

Незабаром прийшов і сам лікар. Він оглянув Фріца й сказав:

– Я пришлю до вас доглядальницю.

Фріц слабо всміхнувся і відразу ж знову заснув.

– У нього вона вже є, – із темряви озвалася Елізабет.

– Ви маєте на увазі себе, милостива панно?

– Так. Я вже півроку допомагаю сестрам у Маріїнській лікарні. Тож я залишаюся тут.

Лікар окинув її швидким поглядом.

– Добре.

Він пояснив їй, що потрібно робити.

– Що з ним, пане лікарю?

– Запалення легень і плеврит. У нього слабкі легені… дуже слабкі…

Уночі Фріц впав у марення.

– Так темно… Темно… Чому так темно… Запаліть свічі… Яка глибока ніч…

Тоді зітхнув і знову заснув.

Елізабет сиділа біля його ліжка, зосередивши всі думки та бажання на його одужанні. Вона обережно міняла компреси, підкидала у вогонь дрова й прислухалася до Фріцового дихання, що дедалі частішало.

– Мені так гаряче, – простогнав він. – Покладіть мені на чоло трохи льоду… Які ж у тебе прохолодні руки, Лу…

Елізабет поклала руку йому на чоло. Фріц дуже чітко подякував їй і знову впав у неспокійну дрімоту, що час від часу переривалася нерозбірливим бурмотінням.

– Лу… ти тут… Ох, чому ж ти плачеш? Ти не повинна плакати… Я так за тобою тужив, так ту… жив… Де твої голубі… прекрасні очі?… Ти – щастя моїх похмурих днів… Чого ж ти здригаєшся від ридань?… О батьківщино моя… батьківщино…

Він упав навзнак. Елізабет обережно поклала під його голову подушки.

Ранок сірим язиком облизував шибки. Гарячка посилилися.

Елізабет послала повідомлення Фрідові й Паульхен, щоб вони негайно відправили телеграму Ернстові.

Раптом Фріц розплющив очі.

– Дядьку Фріце…

– Що зі мною?

– Ти трохи захворів, але незабаром знову одужаєш.

Він похитав головою. Тоді прочитав вислів на стіні й кивнув.

– Яке сьогодні число, Елізабет?

– Шосте березня.

– Знаєш, у кого сьогодні день народження? У неї!

– Тоді сьогодні пополудні ми всі до тебе прийдемо.

– Так! І Ернст також!

– Я вишлю йому телеграму.

– Так, хай він приїде. Мені ще так багато треба йому сказати. А тепер я втомився. Годинку посплю, а потім ти мене розбудиш. Добре?

– Так, дядьку Фріце.

Опівдні прийшов лікар.

– Його життя вже йде до кінця.

Елізабет схопилася за стіл, щоб не впасти.

– Невже нема надії?

– Жодної. Хіба що станеться диво… Пополудні він, напевно, ще раз прокинеться, – додав він, побачивши смертельно-бліде обличчя Елізабет.

За цю віру в диво Елізабет вчепилася усіма фібрами своєї душі. Прийшли Фрід і Паульхен. У дівчини були заплакані очі.

– Він спить, – прошепотіла Елізабет. – Лікар сказав, що пополудні він іще раз прокинеться. Підіть купіть квіти – сьогодні день народження Лу.

– Троянди, – прошепотіла Паульхен.