Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Ернст мчав нічними вулицями до Ланниної квартири, наче за ним гналися сто чортів.

Двері були відчинені. Він стрімголов пролетів коридором і кімнатами, аж поки не побачив мерехтливе світло в будуарі. Він різко рвонув портьєру.

Темно-червоне світло від матового світильника в спальні проникало крізь розсунуті занавіски в сутінки будуару. Ланна лежала на отоманці. Її оголене тіло тільки злегка вкривало зелене шовкове покривало. Додолу звисала рука із затиснутою в ній книгою. Бліде обличчя з розпаленими очима обрамляли хвилі розкішного волосся, що спадали на зелений шовк, наче темні крила ночі.

Із розгубленим виразом обличчя, на якому проступила смертельна блідість, Ернст завмер на порозі. Широко розплющеними очима він впивався цією картиною.

Аж ось Ланна підвела з подушки голову й мелодійним голосом повільно промовила:

– Хлопчику мій… Коханий… Я так тужила за тобою… Ходи до мене… – Вона простягла до нього руки.

Це остаточно добило Ернста. Він очікував на іронію та насмішку, але це розбило його в пух і прах.

Він упав перед Ланною навколішки.

Горді вуста вродливої жінки якось дивно затремтіли, а її очі на мить зблиснули.

– Відтепер ти завжди будеш зі мною?

Зарившись головою в подушки, він приглушено проридав:

– Я не можу інакше…

Ланна дивовижно й чарівно усміхнулася – усмішка, зіткана з гріха, туги і бажання пристрасті, торкнулася її червоних вуст. А тоді взяла зелене шовкове покривало й накрила їх обох.

Крізь вікно казок у мансарду мрій заглядали зорі. Товстий шар снігу лежав на рамі. Тому ще затишніше й приємніше було всередині. Теплі золоті відблиски лампи обіймали всіх присутніх миром і спокоєм. Навіть серйозний лик Бетховена набув веселих хвацьких рис. Елізабет співала під звуки лютні жартівливих пісень. По кутках причаїлися сутінки, а склянки та камені мерехтіли казковим сяйвом.

Знову засніжило. Навіть було чутно, як на скло падають сніжинки. Коли-не-коли сніжна пелена здригалася й зісковзувала донизу. У духовці шипіли печені яблука. У коричневих гарних горнятках парував чай. Портрети на стінах усміхалися і кивали.

– Скажи, дядьку Фріце, а чому в тебе на столі стоять білі хризантеми? Це ж квіти для померлих.

– Сам не знаю. Я побачив їх, і раптом мені захотілося їх купити. Вони такі гарні… такі спокійні… такі білі… як сніг за вікном. І навіюють мені багато спогадів. Я ж прожив розкішне життя – так, так, розкішне, бо попри весь біль і страждання життя моє було духовно багатим і прекрасним.

– Чому ти говориш так, дядьку Фріце?

– Квіти навели мене на такі думки.

– У тебе сьогодні святковий настрій. Облиш ці похмурі роздуми. Подумай про весну – ми зустрінемо її з усією нагромадженою за зиму енергією.

– Так, я б хотів побачити ще одну весну! Ще хоча б раз нарвати букети червоних маків і поставити їх у мої вази! Вогненно-червоних маків із п’янким запахом – пломенистих квітів легковажності… І троянд… Ах, Елізабет, світ зовсім стих.

– Але й у тиші жевріє іскра життя.

– Я її не відчуваю. Вона хіба що освітлює останні приготування до довгого сну. Й у мене зосталося останнє бажання – гарно померти.

– Дядьку Фріце!

– Так, дитино моя… Померти радісно, а не перейти у велике Небуття з гримасою болю на обличчі… Кінець життя повинен бути таким самим, як і життя, – не веселим… не розсміяним… не озлобленим… не смиренним… Ні, він має бути наповнений тої радості давніх греків, що поєднувала в собі й веселість, і самозречення, і вічне бажання перемогти… Така собі концентрована радість…

Він узяв шматок жовтої крейди й на стіні написав: «Кінець має бути радісним».

– Дядьку Фріце, облиш ці похмурі думки.

– Ми живемо в дивовижному світі, Елізабет. Колись ти прийшла до мене, щоб віднайти тут опору й радість. А тепер ми вже майже помінялися ролями. Ти подорослішала, Елізабет, і стала справжньою жінкою. Останні місяці допомогли тобі дозріти. Ернстові буде нелегко тебе впізнати.

– Ернст… – Вона, замислившись, глянула поперед себе.

– Він давно тобі не писав?

– Не в тому річ…

– Це просто криза…

– Або кінець…

– Це криза, Елізабет…

– Так, дядьку Фріце…

На сходах почулися кроки. У кімнату з веселим сміхом увірвалися засніжені Фрід і Паульхен. Дівчина навіть принесла з вулиці сніжку, щоб обдарувати нею дядька Фріца, але в останню мить, коли Фріц уже шукав укриття, вона передумала й запхала її Фрідові за комір, а той від холоду весь аж затрясся. Коли вже всі сіли до столу, Фрід розповів про свої пригоди з дружиною комерційного радника. Їй стукнуло в голову позувати в легкій літній сукні, із задерикуватим виразом обличчя, у профіль.