Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Цілком! Зараз же розкажу моїй дружині…

– Стривайте!

– Що?

– Дайте слово, що нікому нічого не скажете!

– Але ж, докторе…

– Не патякайте! І годі!

– Добре, даю вам слово. А все ж ви поводитеся трохи дивно, докторе! Ну чому ж не можна розказати? Це ж вас зовсім не стосується.

– Терпіти не можу, коли пліткують!

– О Господи! Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Так ви б цілий вечір були героєм дня! І цілий сезон вас би вважали справжнім знавцем жіночої душі! Чудасія та й годі!

Похитавши головою, він пішов.

– Дурень, – пробурмотів доктор йому вслід. – Бо я її кохаю. Саме тому й попри це.

Відчинилися двері. Увійшли Ланна та Ернст. Усі спрямували на них очі. Господар будинку поспішив їм назустріч і щиро їх привітав. На Ланні була прекрасна crêpe de Chine robe [16] Крепдешинова сукня ( фр .). з глибоким вирізом. Окрасою вечора мав стати один росіянин, князь Разніков – мільйонер і великий поціновувач музики. Господар розповів про нього й запитав, чи Ланна не погодиться, щоб князь супроводив її до столу. Вона відмовилася: мовляв, вона вже попросила про це пана Вінтера. Господар висловив свій жаль, адже князь так прохав зробити йому таку честь.

– Мені шкода.

– Ну, тоді нічого не вдієш…

Двостулкові двері розчахнулися, і гості побачили засланий білою скатертиною стіл у вигляді підкови. Князь, високий чоловік із темною густою бородою і владним виглядом, повів до столу господареву доньку. Ланна сиділа навпроти нього й невимушено та жваво балакала. Князь говорив з Ернстом і господарем будинку про Берліоза й незабаром втягнув у розмову ще й дам. Він часто поглядав на Ланну. У розпал чергових дебатів Ернст раптом відчув, як Ланна торкнулася його коліном, а тоді почув її шепіт:

– Хлопчику мій…

А тоді вже голосно:

– Дозвольте мені попросити мозельського замість червоного?

На нього наринула гаряча хвиля ледь стримуваної радості.

Після вечері чоловіки пішли в курильню, де на них чекали коньяк і сигари. Але зовсім скоро князь запропонував знову об’єднатися з дамами – господаря будинку прислали як парламентера. Повернувшись, він оголосив про безумовну згоду.

Усі попрямували в музичну кімнату. Князь попросив Ланну заспівати якусь пісню.

– Чи дозволите мені вам акомпанувати?

– Про це вам треба спитати пана Вінтера.

– Та будь ласка… Прошу дуже…

Ланна лукаво всміхнулася Ернстові й подала князеві ноти. Він заграв вступ… а тоді різко обірвав гру…

– Це щось нечуване, – пробурчав князь, – таке порушення тактів, ці дивні суголосся звуків… Мені доведеться повністю зосередитися на грі, і я не зможу вам належно акомпанувати. Та й як звучить це взагалі?

– Спитайте композитора.

Він прочитав надпис на титульній сторінці й звів очі на Ернста.

– То це ви, пане Вінтере? О, будь ласка, заграйте, я аж згораю від нетерпіння.

Ернст сів за рояль. Залунали загадкові такти й зовсім незвичні співзвуччя – розцвітають дивовижні квіти… опадають у пурпурове море… раптовий змах крил… і розливається чарівливий сумний спокій…

Тоді заспівала Ланна:

Дивна то була пісня. Ернст написав її одного сутінкового вечора, коли на вістрі ножа у герці зійшлися життя та смерть. Слухачі були схвильовані до глибини душі. Князь поцілував Ланні руку та із серйозним виглядом потиснув її.

– Ви – великий музикант, – промовив він до Ернста, – пробачте, що я спершу взявся ганити те, у чому я всього лиш дилетант. Дивовижнішої пісні я зроду не чув. Здавалося, наче все тут – і лампи, і сміх, і ми самі – стали безтілесними сірими тінями і тільки далекий сумний голос витав у просторі й часі. Хто автор цих слів?

– Мій друг.

– У цій пісні є щось російське… Ці глибокі роздуми… Ця дивна містика…

Ернст нічого не відповів.

Незабаром розмова потекла в інше русло. Із музичної кімнати винесли крісла, і почалися танці.

Блідолиця господарева донька затримала Ернста й попросила дати їй ноти.

Князь майже безупинно упадав біля Ланни. Він сипав їй компліменти й благав подарувати йому хоч один танець. Незабаром вони вже кружляли по залу під гучні звуки віденської оперети. Велична пара! Тепер Ланну вже не відпускали й вона переходила від одного партнера до іншого. А Ернст дивився й іронічно посміхався. «Дурні, – думав він, – щасливі, коли можете з нею потанцювати… і бундючитеся, коли вона вам усміхнеться… Якби ви тільки знали… Вона ж моя…»