Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Чому?

– Бо ти в нас іще зовсім юне й легковажне створіння, що не має жодних задатків до чесності.

– Дядьку Фріце, негайно викинь його на вулицю!

– Прошу пробачення! – попрохав Фрід.

– Ні, йди геть!

– Ну як мені тебе вмовити, Паульхен?

Вона подумала.

– Скажи: «Я – страшенна гидота».

– Я… страшенна… гидота…

– Він просто злякався, а не виправився. Дядьку Фріце, печені яблука з сухариками – справжня смакота. І де ти тільки взяв такі смачні сухарики?

– То була дуже весела історія. Приходжу я в пекарню й бадьоро прошу мої улюблені сухарики. «Мені дуже шкода, добродію, – відповідає вродлива продавчиня, – але ми щойно продали останні». – «О Господи, панно, гляньте-но, будь ласка, ще раз. Може, у вас знайдеться ще хоч кілька штук?» Вона всміхнулася: «У нас іще трохи є, але ми залишили їх для власних потреб». – «Змилуйтеся, панно, сьогодні хрестять мою дитину, а в мене немає абсолютно нічого, щоб почастувати гостей». Вона спаленіла й набрала мені повний пакет сухариків.

Усі радісно розсміялися. Сумно всміхнулася Трікс.

– Дядьку Фріце, а тепер прочитай нам якийсь вірш.

У коричнево-золотавій кімнаті розливався затишок і спокій. По кутках кублилися тіні, теплі відблиски лампи падали на руки та обличчя.

Трікс зняла зі стіни лютню й простягнула її Елізабет.

– Заспівай мені, бо ж завтра я вже поїду, – попросила вона.

Елізабет узяла лютню і чистим, дзвінким голосом заспівала:

У кімнаті запанувала тиша. Трікс невідривно дивилася на Елізабет. Тонке жовтаве сяйво обрамляло її профіль і, наче старе золото, вилискувало її волосся, коли вона, злегка нахилившись уперед, знову заспівала:

З очей Трікс градом котилися гарячі сльози.

Усі розчулилися.

– Треба прощатися, – захриплим голосом сказав Фрід.

– Нехай Трікс іще трохи побуде, – заперечив Фріц.

Елізабет поцілувала Трікс.

– Завтра вранці я прийду на вокзал.

Тоді Фріц і Трікс залишилися наодинці.

Фріц мовчки загасив лампу й запалив перед прекрасним портретом свічі. Потім дістав три келихи, наповнив їх. Один поставив перед портретом коханої, другий подав Трікс, а третій узяв сам. Дівчина підвела на нього заплакані очі.

– Трікс, зараз ти вирушаєш у нові краї. У такі миті страх завжди йде пліч-о-пліч із надією. Якщо колись буде тяжко на серці, хай думки про нашу мансарду мрій утішать тебе, а спогади принесуть тобі прекрасні букети квітів. Ні про що не жалій. Ти тепер ідеш своїм шляхом. Крокуй ним відважно. Не вагайся й не муч себе безплідним каяттям. Воно тільки заважає і точить душу. Дивися на прекрасне світло, що освітлює тобі стежину, й не оглядайся. Нехай свічі будуть символом твого прощання з мансардою мрій, свічі, що палахкотять перед цим портретом. Збережи пам’ять про мою Лу в своєму серці. Ця жінка вміла кохати… і кохала дуже сильно… Хай вона буде яскравим променем світла у твоєму житті… Тобі теж треба навчитися кохати… І віддавати своє кохання… Бо саме в коханні й полягає загадка жінки і ключ до її серця… Її першооснова й батьківщина. Прощавай, Трікс.

Фріц поцілував її в чоло.

Вона розридалася. А тоді раптом стихла і, затинаючись на кожному слові, промовила: