Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Дядьку Фріце, вчинити так може тільки мати…

– Так… мати. Матері – це найзворушливіше, що існує на землі. Мати – означає прощення і жертовність.

– А батько?

– Спершу він поводився холодно й багато не розпитував. Напевно, це була маска, натягнута переді мною, незнайомцем, а можливо, й перед самим собою. Він сказав, що зрікся тебе і його рішення ніщо змінити не може. Я пригадав йому Христові слова: «Не сім, а сім по сімдесят разів повинен ти пробачити…» Твій батько залишився непохитним або радше здавався таким. Тоді я заговорив про його власну провину: що й він сам винен, бо не старався тебе зрозуміти, оцінював твою поведінку тільки з власної позиції, робив висновки, спираючись тільки на власний світогляд, – і тим самим власноруч кинув тебе в обійми спокусника. Недостатньо тільки любити своїх дітей – їм іще й треба показувати свою любов. Діти – це ніжні квіти, вони прагнуть тепла й ласки, а якщо вони їх не отримують, їхні голівки швидко в’януть і опускаються додолу. Я спитав його, чи він тепер, коли трапилася нагода загладити свою провину, знову хоче накликати на себе заслужені докори, що він кинув тебе напризволяще. І ще багато чого наговорив йому. Лід зрушив. Я не відступав, навіть коли він уже ладен був скипіти… І врешті він здався. Тоді в нього зароїлися нові сумніви. Мовляв, твоя репутація може зашкодити сестрам. Я заспокоїв його, сказав, що ніхто нічого не знає, а в душі ти залишилася такою ж доброю і чистою, як і колись. Врешті-решт він поступився остаточно. «Скажіть їй, – промовив він, – цих двох років наче не було». Твої сестри не можуть натішитися, що незабаром до них повернеться сестра, яка так довго жила в пансіоні. Ти була в пансіоні – тільки це в Ростоку й відомо, і хай так усі й думають. Людям цього досить.

– Дядьку Фріце… Любий, добрий дядьку Фріце…

– Усе тепер налагодиться, Трікс… І незабаром ти опинишся в обіймах своїх батьків.

– Ах, дядьку Фріце, але тоді мені доведеться попрощатися з тобою.

– Так, дитино моя…

– А як мені жити без тебе?…

– У тебе буде твоя мама…

– Мама… – Її обличчя набуло лагідного виразу. – Але ж… дядьку Фріце…

Вона спробувала поцілувати його руку. Він швидко її висмикнув. Гаряча сльоза впала на його шкіру.

– У понеділок ти їдеш додому, Трікс. А в неділю ми всі зберемося, щоб попрощатися з тобою.

– Так…

Вона ще довго стояла й мовчки на нього дивилася. Тоді пішла. Фріц запалив лампу. За вікном казок клубочився листопадовий туман. На небі не видно було ані зорі. Але лампа розливала навколо себе золотаві хвилі спокою.

Пізніше до нього ще прийшла Елізабет.

– Я така рада, що ти вернувся, дядьку Фріце.

– Я теж. Нарешті я знову вдома.

– Чого ти домігся?

– У понеділок Трікс вертається додому.

Елізабет кивнула.

– Я так і знала. Якщо комусь таке й могло вдатися, то тільки тобі. А я сильно прихилилася до неї серцем.

– А як поживають твої маленькі підопічні?

– Ростуть. Сьогодні я стояла біля ліжечка одного нашого тяжкохворого – бідолаху паралізувало – й годувала його з ложечки. Раптом він міцно схопив мене за руку й зовсім по-дорослому промовив: «Тітонько Лізо, ти повинна стати моєю матір’ю». Довелося йому пообіцяти. Йому вже недовго залишилося. Сухоти. Його мама не може належно про нього піклуватися. У неї ще шестеро, і вона мусить заробляти на хліб. От він і переніс свою любов на мене. Я б порадила кожному, хто хоче щось забути чи заспокоїтися, доглядати хворих.

– Так, це може замінити багато що.

– І втішити… Бо самозречення – нелегкий шлях.

– Самозречення не завжди обов’язкове, Елізабет.

Вона кинула на нього сумний погляд.

– А думка, що воно необхідне, – тільки помилка, ілюзія. Бо зрештою все буде добре.

– Ти так думаєш, дядьку Фріце?

– Так, Елізабет.

Її обличчя залили сльози.

– Кому ніколи не доводилося жити далеко від батьківщини, тому невідома її магічна сила й він не здатен її оцінити. Тільки на чужині можна пізнати магічну силу вітчизни. На чужині батьківщина не стає чужою, а навпаки – любиш її ще дужче.

– Але я так його кохаю…

– Він повернеться до тебе. Кохання – це жертовність. Часто й егоїзм називають коханням. Але тільки той, хто здатен добровільно відмовитися від коханого заради його щастя, – дійсно кохає його всім серцем.

– Я так не можу. Тоді б мені довелося відмовитися і від самої себе.

– А якщо він тоді стане нещасним?

– Не… щасним… – Її голос затремтів. – Ні… він… не повинен… бути… нещасним… Тоді… я вже ліпше… відмовлюся… – Вона поклала голову на бильце крісла. – Але це… так важко… так важко…