Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Ернст провів рукою по очах. Він забув минуле й майбутнє. Раптом своїм глибоким голосом Ланна Райнер сказала:

– А тепер поговоримо в присмерку.

Повільними граційними рухами вона прибрала зі столу. Ернст із захватом спостерігав за прекрасною постаттю, ніжно оповитою м’якими променями призахідного сонця.

– Я дуже люблю ось так сидіти… у сутінках. Тоді всі фарби та форми набувають такої м’якості… такої ніжності… Сутінки навівають такі прекрасні мрії…

– Кому потрібні мрії, милостива панно?…

Вона глянула на нього з-під напівзаплющених повік.

– …Вони тільки для слабких людей… Учинки та досвід – це все. І все одно… мрії… – промовив він зовсім замислено. – Мріяти – так чудово!

Мрії…

Прекрасним голосом вона раптом заспівала початок ваґнерівського етюду до «Трістана та Ізольди»: «Скажи, які чудові мрії…»

Крізь відкинуту портьєру Ернст тихо підійшов до рояля і підіграв їй. Стиха співаючи, вона пішла вслід за ним і поставила на пюпітр ноти.

При цьому її рукав торкнувся Ернстового чола. Солодкий дрож пронизав його тіло й тремтливим співом завібрував у крові. Безмежною тугою озивалися багатозвучні септ- і нонакорди на фоні повільної тужливої мелодії: «Мрії, мрії, що у пору добру…» І ще раз: «Мрії…» І, завмираючи: «Мрії, мрії…» – відлунням обізвався рояль.

Ернст безсило опустив руки. Ланна Райнер стояла перед ним і дивилася на нього загадковим поглядом.

– У житті важливі тільки мрії, бо дійсність – безрадісна й сіра…

– Ні, мрії – це тільки мрії…

– А життя – це Ернст Вінтер… – пролунав голос із сутінок.

– А диво – це Ланна Райнер…

Полум’яні промені призахідного сонця золотою короною лягли на Ернстове чоло.

– Ви вірите в диво, Ернсте Вінтере?

– Так, Ланно Райнер.

Прекрасні червоні вуста затремтіли. Мелодійний голос тихо запитав:

– Не навчите мене цього?

– Я ж просто вірю… – майже механічно відповів Ернст, дивлячись кудись далеко.

– А хіба віра ніколи не підводить, Ернсте Вінтере?

– Ніколи, Ланно Райнер…

Сутінки сплітали їхні голоси у сріблясту стрічку, що розвівалася над голубими мріями.

– Я так прагну дива… Ернсте Вінтер, – замріяно промовила вродлива жінка біля рояля.

– А в мене… вже є… диво… – зовсім тихо, затинаючись на кожному слові, сказав Ернст і, охоплений якимсь могутнім почуттям, опустився перед нею навколішки.

Вона довгим поглядом глянула на Ернста й легко торкнулася тонкою рукою його чола.

– Це все сутінки… – прошепотіла вона й поволі попрямувала до крісла.

Ернст підвівся й подивився на неї широко розплющеними замріяними очима. Вона сиділа в останніх золотавих відблисках вечірнього сонця, крізь які вже пробивалися сині сутінки. Глибокий вираз її очей вп’явся в його обличчя.

Ернст потупився.

Він підійшов до Ланни й опустив голову їй на коліна.

Вона погладила його волосся.

Ернст звів на неї погляд. На його смертельно блідому обличчі палахкотіла пара стемнілих від хвилювання очей.

– Хлопчику мій… – промовила вона тихо й поцілувала його очі, – любі, допитливі очі… – а тоді торкнулася губами його пристрасних вуст. – Хлопчику мій…

Уночі Ернст спав міцно й без снів. Наступного ранку йому це все видалося якимось божевільним сновидінням, що примарилося до перших півнів. У нього був дивний настрій – і сумний, і щасливий водночас. Він узявся за роботу, щоб відігнати надокучливі думки. Ланна Райнер здавалася йому такою далекою… такою чужою… Він майже викинув її з голови. Думав про Елізабет і відчував, яка вона йому близька і як він її сильно кохає. Проте вже пополудні він дивився на події вчорашнього вечора зовсім іншими очима. Його серце переповнювали неспокій та надія. Він знову і знову витягав із портмоне квиток у ложу, що йому подарувала Ланна, бо ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді.

Ернст старанно причепурився і повільно рушив у напрямку театру. На одному афішному стовпі він побачив програму опери. Він спинився і прочитав: «Мадам Баттерфляй – Ланна Райнер». Зупинялися перехожі й теж читали.

– Райнер виконуватиме партію Баттерфляй, – сказав якийсь пан. – Отже, нам треба поспішати, інакше розкуплять усі квитки.

– А вона добре співає? – віддаляючись, промовив його супутник.

– Божественно, – ще встиг почути Ернст, і горда усмішка заграла на його вустах.

Ланна Райнер… Учора ввечері вона його поцілувала. І він зупинявся біля кожного афішного стовпа, читав: «Мадам Баттерфляй – Ланна Райнер» – і відчував, як його переповнює щастя.