Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Фріц говорив із запалом. Трікс Берґен побіліла, мов полотно.

– А якщо жінка помилилася через свою легковажність і пішла дорогою продажного… – Вона обірвала себе на півслові.

– Тоді та жінка погубила своє життя. І єдиний для неї вихід – ніколи не прозрівати… ніколи…

Трікс важко дихала.

– А якщо… якщо вона все-таки… прозріє?

Фріц втупився у стіну.

– Це жахливо… Розпач…

Трікс зірвалася на рівні ноги, несамовито закричала:

– І смерть! Смерть! У воду! – І вже майже кинулася до дверей.

– Стій! – вигукнув Фріц і мертвою хваткою схопив її за зап’ястя. – Стій!

Дівчина повалилася, наче сніп, і забилася в нестримних риданнях:

– Облиште мене… Усе даремно… Усе… Зовсім усе…

– Ні, – твердо заперечив Фріц, а його очі блиснули. – Ще всього можна домогтися! Ще нічого не втрачено! Ще можна піти іншим шляхом!

Трікс лежала на кріслі, а її обличчя заливали сльози. Згустилися сутінки.

– Бачите, – тихо й проникливо заговорив Фріц, – саме це в нас і найдивовижніше: жодну мить нашого життя ми не в змозі прожити повторно. Проте ми здатні багато що пережити заново. Можемо скосити траву, але, допоки корені не ушкоджені, вона виростатиме знову та знову. Так само і з жіночим серцем: поки воно здатне щось відчувати – ще нічого не втрачено. Просто йому треба відкинути все потворне, а тоді все знову налагодиться. От гляньте на стіну – там написаний мій девіз – «Усе добре».

– Але не зі мною, – заквилила Трікс.

– З вами теж. Погляньте на мене.

Вона звела на нього заплакані зорі-очі.

– Ви сильно тужите за втраченим?

Сльози темною полудою заслали її погляд, і, знову заплакавши, вона лиш кивнула.

– Тоді це ще живе у вашій душі. У цьому й полягає найбільша загадка, найбільше чудо жінки: вона може пройти болотом, майже захлинутися у трясовині й залишити позаду білу пустелю без жодної плямки. Вона може бути грішницею, одначе сяяти чистотою й невинністю. Жінка, наче фенікс, сама себе спалює, а тоді омолодженою й оновленою постає з попелу.

Трікс пригнічено запитала:

– Невже все ще можна змінити?

Фріц приязно запитав у відповідь:

– А ви хочете?

Вона молитовно склала докупи руки й палко видихнула:

– Так.

– Тоді все вже добре. У вашій душі. А це найголовніше. Залишилося тільки змінити зовнішні обставини й пристосувати їх до вашого внутрішнього стану. Прошу вас, розкажіть мені все, щоб я вам допоміг або, можливо, щось порадив.

Вона кивнула й, часто втираючи сльози, розповіла стару, як світ, історію.

Родом вона була із заможної сім’ї. Гаряча кров і бажання пригод наштовхнулися в батьківському будинку на суворість і нерозуміння. На курорті вона випадково познайомилася з одним багатим гульвісою, який у яскравих тонах змалював їй елегантне життя й увесь світ. Трікс поїхала з ним, а батькам написала, щоб вони її не шукали. Так усе пішло й поїхало. Тому, хто, як вона думала, мав би з нею одружитися, вона незабаром обридла. Вона впала в розпач, але швидко змирилася, бо йому подібних знайшлося вдосталь. Так тривало вже два роки.

– Я часто згадувала мої дівочі мрії – серце щемко стискалося від тих думок і ладне було вискочити із грудей від болю. Тоді я сміялася, пила та йшла на танці. Так, напевно, тривало б і далі, якби я не зустріла вас із Ернстом. Дороги назад не зосталося. Ваші слова наче вирвали з моїх рук дзеркало, що мене осліпляло. Я не могла до вас не прийти.

– А ваші батьки?

Її вуста знову затремтіли.

– Дайте мені їхню адресу.

– Ви хочете?…

– Так.

– О… ось тут… прошу… – Вона вирвала аркуш із блокнота і швидко нашкрябала там адресу.

– А тепер поговорімо про щось інше.

– У вас тут аж дихає спокоєм. Зовсім інакше, ніж скрізь. Зовсім не елегантно, але набагато, набагато спокійніше.

Вона роззирнулася.

– Хто це? – спитала Трікс, показавши на прекрасний портрет.

– Жінка, яку я дуже сильно кохав.

– Кохали?

– Вона померла.

Дівчина несміливо взяла його за руку, що спадала з бильця крісла, і тихо її погладила.

Фріц запитав:

– Ви добре знаєте Оснабрюк?

– Ні, раніше я була тут тільки раз, та й то кілька днів.

Він кивнув. Тоді ще показав їй картини, дав почитати кілька книг і розповів про своїх юних друзів.

Прощаючись, вона боязко запитала:

– А що я винна вам… за це?…

Фріц усміхнувся.

– Ви ще повинні звикнути до вашого нового оточення. Тоді ви більше не ставитимете таких запитань. Якомога швидше приходьте до мене знову!

Вона зробила великі очі.