Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Увійшла молода дама в чорній шовковій сукні з глибоким вирізом, з-під якої виглядали просто-таки чарівні вузькі щиколотки та кокетливі маленькі ступні. Фріц спершу її не впізнав. Врешті у пам’яті виринув спогад – у день приїзду Ернста… зустріч у кав’ярні…

– Добрий вечір, панно Берґен.

– Добрий вечір, – несміливо привіталась вона. – Ваш друг дав мені цю адресу…

– Так, я знаю. І дуже втішений, що ви прийшли. Сьогодні в мене вільний вечір, і я саме роздумував, як його провести. А тут – така приємна несподіванка! Прошу, сідайте – ось на це крісло.

– О, у вас тут так гарно!

– Ернст назвав мої покої мансардою мрій.

– І мав рацію. Ви завжди тут живете? Так?

Фріц мимоволі усміхнувся такому наївному запитанню.

– Так, якщо кудись не їду чи не йду.

– І ніколи не живете в готелі чи ще десь?

– Майже ніколи.

– І ви зовсім вільні, живете тільки для себе?

– Так.

– О, як же вам добре!

– Так добре може жити кожен.

Вона кокетливо похитала головою.

– Так, кожен чоловік… А ми, юні дівчата… – Вона взяла фінік із кошика з фруктами, який їй простягнув Фріц, і стала обгризати його маленькими білими й гострими, мов у мишки, зубами.

– Дівчата теж можуть…

– Але ж не на самоті… – погойдуючи витонченою ніжкою, заперечила Трікс Берґен і скоса зиркнула на нього з бісиками в очах.

– А чому б і ні?

– Бо їм потрібні чоловіки… – Вона дзвінко розсміялася.

– Але ж свобода не полягає в одній тільки фінансовій незалежності. Найголовніше – внутрішня свобода.

– Я теж не про це говорила. Я маю на увазі – щоб насолоджуватися життям, щоб бути щасливим.

– І це для вас те саме?

– Так.

– А що ви розумієте під поняттям «насолоджуватися життям»?

– Ну… Все робити разом.

– Якнайдовше і якнайчастіше?

– Так.

– Тоді я зовсім нещасливий…

– Ви?… – вихопилось у неї.

– Хоч і зовсім не почуваюся нещасним!

– Але ж не можна загнивати й деградувати!

– Це всього лиш порожні слова! Хто знає, про скількох людей, що, на вашу думку, насолоджуються життям, радше можна сказати, що вони загнивають і деградують, у той час як інші дійсно насолоджуються життям.

– У чому ж тоді полягає цінність життя?

– Життя безцінне. Йому немає ціни – і тут треба наголосити не на запереченні «немає», а на слові «ціна». Життя – це життя. Поки ми живі – ми не здатні його оцінити, бо ми всього лиш його частинки й паростки. Життя – це Бог. Ми повинні намагатися прожити його якомога відповідніше до нашої внутрішньої природи. А чи дійсно ми живемо, чи тільки жалюгідно існуємо – хто знає? Ніхто. Саме тому, що ми не здатні оцінити життя. Ернст каже: «Дерево живе, бо його завжди наповнює відчуття життя, а людину – тільки деколи». Інші стверджують: «Тільки людина живе по-справжньому». Але хто знає, де істина? Я ж думаю, що життя – це внутрішній процес, а не зовнішнє оформлення. Внутрішні цінності, які я здобуваю завдяки моєму способу життя, мають для мене значення мірила. А якщо все робити разом, то багато внутрішніх цінностей не набудеш. Здобудеш витонченість, хитрість, якщо коротко: зовнішній бік життя. Звісно, це все теж має право на існування, але сама тільки зовнішня оболонка – порожня. Їй потрібне внутрішнє наповнення. Одна людина, милуючись невеличкою квіткою чи маленькою мушкою, може здобути набагато більше, ніж інша – об’їхавши весь Єгипет.

– Отже, на вашу думку, життя у тихому закутку – апогей щастя?

– Так, якщо хочете це так назвати! А ще існують такі владні натури, які, щоб пізнати себе, мусять пережити все – і бурі, й тишу. Адже в цьому весь сенс: пізнати себе! Ще з давніх віків долинає до нас: «Пізнай самого себе!» Для жінок це вже майже норма, а для чоловіків – усе ще досить індивідуально. Для жінок дорога самопізнання полягає у відмові від свого Я – в переході від Я до Ти. А ззовні (звісно ж, якщо коханий не переживає глибоку внутрішню кризу) – у відданості чоловікові та бажанні продовжити себе в дитині.

– Для кожної?

– Майже кожної!

– А як щодо іншого? Виявляти себе й усе робити разом?

– Обман! Ілюзія й дурман! При вигляді того блиску вбогості, створеного продажним коханням, справжня жінка відчуває лиш огиду й співчуття. За шампанське і строкату мішуру вони віддають тіло – і не тільки тіло! Але й найбільшу цінність – своє щастя! Зрозумійте мене правильно. Я не піп і не святенник і щастя оцінюю не з позиції моралі чи букви закону. Я людина й на світ дивлюся саме крізь призму людини! Тому, на мою людську думку, щастя жінки – в коханні! Тому чи варто це високе й прекрасне почуття віддавати на поталу мерзенним падлюкам, продавати його старим розвалюхам і хтивим козлам? Пробачте мені мої лайливі слова. Але я щиро бажаю вам добра. Я добре, ба навіть дуже добре розумію, коли дівчина віддається з кохання. Це цілком нормальна річ і не заслуговує на осуд! Я ще навіть можу зрозуміти, коли дівчина віддається за шовкові панчохи та гроші… Зауважте: зрозуміти! Бо схвалити я цього не в змозі! Бо там, де кохання перетворюється на об’єкт купівлі-продажу, толерантність для мене закінчується. Тим бідолахам можна лиш поспівчувати. Бо одного дня – раніше чи пізніше – полуда спаде з їхніх очей. І повірте мені хоча б в одному: нема нічого жахливішого, ніж самому собі зізнатися: «Я змарнувала своє життя!»