Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Залиште мені копію – я знайду вам видавця.

Ернст радісно вертався додому, із вдячністю думаючи про Ланну Райнер, яка хоч і не безпосередньо, та надихнула його на цей твір. Ойґен щодня розповідав про неї щось новеньке, найчастіше – про її примхи. Він палко заздрив Ернстові через той танець зі співачкою і безперестанно називав дурнем, бо той не скористався такою нагодою.

Урешті-решт Ернст і сам майже повірив, що впоров дурницю.

Одного ранку Ойґен прибіг розказати, що Ланна Райнер відхилила пропозицію руки й серця одного багатющого банкіра й навіть обґрунтувала свою відмову – він їй, бачте, не підходить, бо в нього грошей кури не клюють.

Ернст по-справжньому розвеселився. У прекрасному настрої зав’язав навколо шиї хустку волошкового кольору й заявив:

– Піду трохи в парк, прогуляюся на природі. Полежу на траві, віддамся мріям і навіть не зважатиму на сторожів закону, що, натрапивши на мене, змусять заплатити штраф за порушення порядку. Підеш зі мною?

– О Господи, Ернсте, що на тебе найшло! Ліпше ходімо в кафе! Там зараз такі красуні, що й очей не відведеш!

– Жахлива ідея! Зате подумай, як прекрасно лежати на зеленій травичці й дивитися, як небом пливуть хмарки.

– Нудота. То йдеш чи ні?

– Нічого не можу з собою вдіяти.

– Ну, тоді до зустрічі! Побачимося ввечері в опері.

Ернст повільно поплентався до парку. Знайшов затишну місцинку, подалі від людських очей, влігся на траву й віддався мріям.

Цікаво, а що зараз роблять усі інші, в далекому Оснабрюку? Чи у Фріца знову з’явилися нові друзі? А Елізабет? Міньйона… Його міньйона… Фрід і Паульхен… Як же вони далеко… Вдома…

Повіки мимоволі склепилися.

Над ним, у гіллі дерева, защебетав зяблик. Ернст стрепенувся. Це ж треба – він справді заснув. І як це було чудово! Але що це? Ява чи ще сон? Чи часом не вона йде сюди? Так, вона – Ланна Райнер. Сама.

Він підвівся і вернувся на алею. Співачка вже його побачила. Ернст збентежився – ситуація була доволі незвична. Він не знав, що робити, і залюбки б обернувся і пішов додому. Але здавалося, якась невидима рука тягне його вперед. Він вирішив не опиратися цьому почуттю і закрокував далі. Аж ось він зустрівся з нею поглядом – Ланна Райнер лагідно дивилася на нього й усміхалася! Справді усміхалася! Кров ударила в його серце, він швидко ступив до неї кілька останніх кроків, мовчки взяв її руку й поцілував. Коли Ернст, залившись рум’янцем, звів на неї очі, вона тепло глянула на нього й мелодійним грудним голосом, яким він так часто захоплювався в театрі, запитала:

– Мріяли?…

– Так. Про молодість і прощання з літом.

– Аж так серйозно? Про прощання?

– Прощання теж буває прекрасним.

– Але болючим…

– Деколи й біль прекрасний.

Вона задумливо глянула на нього.

– Мені здається, наче вашими вустами говорить дехто інший.

Ернст відрекомендувався.

– Отже, пане Вінтер, ви любите страждання?

– О ні! Я люблю щастя! Світле, прекрасне щастя! І я його зазнаю!

– Гарно сказано. – Вона пильно глянула йому у вічі. – Нарешті чую слова, які відрізняються від декадентського скиглення сучасної молоді. У мене таке враження, що я звідкись вас знаю.

– Одного разу я з вами танцював.

– Ні, я вас бачила ще раніше…

Ернст усміхнувся:

– Може, з Оснабрюка?

Вона метнула на нього погляд:

– Оснабрюка?…

– Я бачив вас там, коли мій друг привітався з вами.

Вона запитально на нього глянула.

– Фріц Шрамм.

– Тепер я згадала, – заквапилася співачка, – ваш портрет висів у його ательє. Отже, ви – його друг. Він про вас охоче й багато розказував. Ваш друг – по-справжньому шляхетна людина. Напевно, ви його дуже любите?

– Я ладен віддати за нього життя.

Вона придивилася до його засмаглого обличчя, зауважила, як він посерйознішав. І повірила його словам… Її наче струмом вдарило від раптового потрясіння. Який же він іще молодий!

– А він?… – запитала вона.

– Він теж – за мене.

В Ернста відпало бажання говорити. Та він змусив себе продовжити невимушену розмову:

– Я часто слухаю ваш спів в опері, милостива панно. Він просто чарівний.

Ланна всміхнулася:

– Досі ви тримали себе королем. Вам не варто сипати компліментами. Облиште це лисим добродіям у фраках. Фріц Шрамм ніколи мені не лестив. Тому я й любила бувати в нього. А ви студіюєте музику, правда? Що саме?

– Композиція, диригування оркестром і гра на фортепіано.

– Ага, отже, ви – майбутній капельмейстер?

– Ще не знаю. Якщо мені стукне в голову, стану каменярем чи пастухом. Загалом мені байдуже, ким я стану. Головне, щоб це давало мені хоч якесь задоволення.