Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Вона ошелешено глянула йому в вічі, а тоді взяла його попід лікоть. Ернст і сам не повірив у свій успіх. У ньому відразу ж заговорила гордість, і, розпроставши плечі, він закрокував поруч із нею до залу.

Танцюючи, вона дивилася йому в обличчя. Її великі темні очі сильно вирізнялися на тлі тонких рис обличчя. Вона не спускала з нього погляду. Ернста п’янила близькість прекрасної жінки, огорнутої шлейфом своєрідних терпких парфумів. Час до часу він відчував під руками шурхіт її шовкових спідниць. У такі моменти його обдавало морозом. Вони не зронили жодного слова. А навколо чудового вигину вуст співачки знову причаїлася та сама дивна усмішка, яка так бентежила Ернста. Він рішуче зціпив зуби і глянув їй просто у вічі. При цьому мимоволі стиснув іще й її руку. А вона кинула на нього загадковий, ледь задумливий погляд. З дивним сум’яттям почуттів він провів її до столика. А там зненацька схилився перед нею в глибокому поклоні й поцілував їй обидві руки.

Ойґен чекав на нього, аж згораючи від нетерплячки:

– Ох і щасливець же ти! Розповідай! Що вона сказала? Яка вона? Та розказуй уже нарешті!

– Ходімо звідси, – замислено й неуважно відповів Ернст. Йому здавалося, що він усе ще відчуває під руками шурхіт її шовкових спідниць…

Уночі Ернст ніяк не міг заснути. Перед ним знову та знову з’являлися ці дивні, звабливі зорі-очі. Він кусав кінчики подушки й перевертав її на різні боки. Кричав: «Не хочу!», насилу волочив ноги до письмового столу й думав про Елізабет. Вирішував: «Напишу їй листа!» – й витягав із шухляди папір. Писав: «Міньйона» – і відразу ж роздирав листа на дрібні клаптики. Шукав портрет Елізабет і довго розглядав його. Здавалося, від нього віє спокоєм. Але тоді він знову бачив ту загадкову усмішку – суміш гріха, туги й бажання пристрасті, – і всі його думки затьмарювалися, перед очима поставала червона хвиля, вона захльостувала його й душила всі наміри. Він розчахнув усі вікна й виглянув на вулицю. Нічне повітря трохи охолодило його запалені очі.

У темряві пролягли широкі й важкі смуги глибоких тіней, у деяких вікнах іще світилося. Туга… яка ж безмежна туга! Ернст простягнув руки до далекого обрію, і з його уст зірвався стогін:

– Спокою… Спокою… Коли ж ти прийдеш?…

Але відразу ж розсміявся над самим собою: «І хто ж це в двадцять три роки прагне спокою? Спокій – це суцільний обман, жалюгідні балачки для кволих недокрівних юнаків з окулярами на носі, пустопорожні фрази для безсилих домосідів. Мені ж потрібна буря! Буря! Дайте мені бурю! Ноче, бушуй, лютуй, наповни мої груди бурею, ураганом, ревом хвиль, але вирви з мене цей стукіт, цей грюкіт молота, це виснажливе риття, це довбання у глибинах мого серця! Дай мені холод і лід! О зорі, рубінові очі Бога, пришліть мені позолочені посудини з охолодженим світлом! Самотні вогні горять у долині… мерехтять… гаснуть… Усе має свою мету… Невже ж тільки я безцільно блукаю посеред бурі? Природо, дай мені світло й ціль – і я заспокоюся…»

– Ти! – крикнув він у зоряну ніч так голосно, що до нього відразу ж повернулося його глузливе відлуння: – Ти!

Вірші полилися з його тремтливий пальців, і він швидко написав їх упоперек нотного стану:

«Що зі мною? Мою душу спопеляє виснажливий вогонь. О світочі Божі! Крик і тиша… Самотньо хилитаються тяжкі морські води… Рокіт хвиль… Плин тихих течій… Глибочінь… неосяжна глибочінь…»

Благодатна пора.

Ернст хапав у долоні повітря. До нього підступали хвилі! Невиразні постаті в сутінковому тумані. Потоки блакитного світла. Вогненні лінії розрізали небо. Лунали низькі акорди. Гучно баламкали дзвони. А його мозок аж розпирало від нот – він схопив олівець, нотний стан і став писати, писати, сам не відаючи, що саме… Навколо нього все дзвеніло й вібрувало – а він усе писав і писав… Його оголене тіло світилося у нічній темряві… Багряні шати розвівалися, корони виблискували… А він усе писав і писав…

А за всім цим шалом виднівся далекий і чудовий образ – на прекрасних червоних вустах грала дивна, загадкова усмішка, зіткана з гріха, туги й бажання пристрасті.

Усе написане вночі Ернст вручив своєму професору – викладачеві музики. Своє творіння він назвав «Фантазією в сріблясто-червоних тонах». Професор перебіг очима ноти й міцно потиснув йому руку: