Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Буря оплесків ніяк не стихала. Кармен знову і знову виходила на сцену. Як сказав Ойґен, вона викликала справжній фурор.

Після спектаклю друзі пішли в невеличкий затишний ресторанчик, щоб там за келихом вина обмінятися враженнями. Вони розпивали пляшку бургундського й говорили про оперу, а передусім – про саму Кармен. Ойґен захоплювався її вродою, Ернст вихваляв її спів:

– У неї напрочуд сильний дзвінкий голос. Хай мене грім поб’є, але такого форте я ще не чув!

Поволі ресторанчик оживав. Надходили останні театрали. Раптом Ойґен стрепенувся:

– Це вона, – прошепотів він. – Вона справді прямує сюди.

До залу зайшла елегантна дама в супроводі кількох кавалерів. Єдиний вільний столик стояв якраз поруч із тим, де сиділи Ернст і Ойґен. І вона дійсно там сіла. Ернст уважно на неї глянув. Вона здалася йому знайомою. Але він ніяк не міг згадати, де її бачив. Раптом, коли вона відповіла на вітання якогось пана, його осяяв спогад. Одного разу він уже бачив цей гордий поклін голови – на прогулянці з Фріцом. То була Фріцова знайома. Він нишком спостерігав за нею. Вона була втіленням вроди. Густе темне волосся, тонке аристократичне обличчя з великими чорними очима. Вона недбало віддавала накази своїм кавалерам – представникам місцевого бомонду.

Дама обвела зором ресторанчик. Коли вона побачила Ернста, її погляд на мить зупинився, наче вона намагалася його пригадати. Ернст спаленів і повільно опустив додолу очі. З-під шовкової нижньої спідниці виглядали вузька щиколотка й маленька ніжка, взута в елегантний лакований черевичок. Вона простежила за його поглядом і усміхнулася якоюсь особливою, всезнаючою усмішкою. Ця усмішка розсердила Ернста, йому здалося, що він поводився по-дитячому й виставив себе на посміховисько. Він швидко осушив келих і з награною жвавістю заговорив з Ойґеном. То був добродушний і легковажний хлопець. Він одразу ж узявся розповідати про свою останню пасію.

– Ми з нею живемо в одному будинку: вона внизу, я поверхом вище. Я – музикант, вона ж у музиці дилетантка, грає тільки прості сонатини й «Усе оновлює місяць травень» – та й то з помилками. До того ж грала вона здебільшого ввечері, коли я почувався втомленим чи хотів працювати. Ще й виявилась дуже добросовісною ученицею благородного мистецтва, тому щодня вправлялася одну-дві години, безперервно повторюючи ті самі такти: один-два-три-чотири і знову один-два… – та ти й сам знаєш. У перші дні мене аж розпирало від злості, особливо коли я уявляв собі ту стару квочку. Час від часу я молотив шваброю по підлозі, вимагаючи тиші та спокою. Тоді вона грала ще голосніше. А я стукав іще лютіше. Врешті-решт одного вечора, коли вона знову стала грати, я так розгнівався, що аж гримнув об підлогу столом – лиш би змусити її затихнути, – а потім, уже просто оскаженівши, кинувся сходами вниз, щоб поскаржитися домовласнику. І кого ж я зустрічаю на першому поверсі? Мою супротивницю, що теж поспішає до господаря будинку! Я думав побачити стару гуску, а натрапив на привабливу дівчину з кучерявим волоссям, а вона сподівалась зустріти буркотливого старого подагрика, а наштовхнулася на молодого засмаглого хлопця. Що було далі, можеш і сам здогадатися – ми відсвяткували примирення.

– А що з грою на піаніно? – запитав Ернст.

– Ми граємо в чотири руки, – розсміявся Ойґен.

Тим часом за іншим столиком теж зав’язалася жвава бесіда, проте дама в ній майже не брала участі.

Коли в розмові з Ойґеном запала коротка пауза, Ернст почув розмову за сусіднім столиком. Кавалери розсипалися в лестощах та компліментах. Ернст звів сіро-голубий погляд на даму й холодно та твердо глянув у її чорні очі. Тоді обвів швидким зором кавалерів та іронічно посміхнувся кутиками вуст.

Вона зачарувала його.

Помалу його очі знову опустилися додолу й мимоволі затрималися на тонкій щиколотці.

Вона простежила за його поглядом й одним майже непомітним рухом трохи підняла поділ вечірньої сукні – так, щоб він зміг побачити шовкові панчохи та низ струнких литок. Кров стукнула йому в голову, коли вона знову всміхнулася своєю особливою усмішкою.

Через деякий час вона підвелася. Ернст пожирав її очима, а вона, обернувшись, кинула на нього швидкий загадковий погляд. І відразу ж у супроводі своїх кавалерів гордо вийшла на вулицю.