Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Урешті тріо радісно защебетало:

– Вітаємо, дядьку Фріце, вітаємо тебе! Вітаємо нашого уродинника!

А тоді почулося поспішне шкряботіння об двері, а за ним – дріботіння молодечих кроків униз сходами.

Фріц був украй зворушений. Він швидко зіскочив із ліжка й одягнувся. За дверима стояв барвистий кошик із квітами та печивом. А поряд лежали кілька книжок, саморобний шовковий кисет і ціла папка з гравюрами. Фріц усе обережно заніс до мансарди мрій і пішов на закупи. Він накупив усякої всячини: родзинок, масла, яєць, мигдалю – і з усмішкою на вустах узявся замішувати тісто. Тоді відніс його до сусідки, а та запевнила, що спече пиріг якнайкраще.

– А чому б вам не купити готовий у пекаря?

– Я вже купив. Але цей – особливий. За рецептом моєї коханої, нині покійної.

Надвечір усі посходилися. Мансарда мрій була по-святковому прибрана. Паульхен першою кинулася назустріч Фріцові:

– Дядьку Фріце, живи ще тисячу років, а ми завжди будемо поруч. А тепер прийми від мене поцілунок!

Усі сміялися і навперебій балакали, як-от:

– Ого, дядьку Фріце, але й смачний у тебе пиріг!

– Ти сам його спік?

– Яка ж у тебе запашна кава!

– Який прекрасний день народження!

Усі сиділи навколо столу із запаленими свічками й насолоджувались їжею та ароматною кавою.

– А тепер ми їстимемо Луїзин пиріг, – оголосив Фріц. – Я його сам спік за рецептом Лу. Скуштуйте.

– Дядьку Фріце, та ти і швець, і жнець, і на дуду грець.

– А знаєш, що витворила Паульхен? – заговорив Фріц. – Призначила побачення відразу двом студентам у червоних кашкетах – і обом на сьогодні, на четверту: одному – біля міського валу, а другому – біля міських воріт, і тепер обидва ждуть її не діждуться, а вона й іти не збирається.

– Ну й ну, Паульхен, – усміхнувся Фріц, – то ти буваєш такою жорстокою?

– Ах, дядьку Фріце, все зовсім не так погано! Ці двоє – справжні телепні. Перший – патентований стиляга і франт, а другий уважає себе нездоланним Дон Жуаном. Так що холодний душ їм не завадить.

Вони гомоніли про те й про се аж до самого вечора. Раптом у двері постукали. Листоноша приніс згорток від Ернста.

– Розгортай, дядьку Фріце!

Там лежало шість пісень на слова Фріца, які Ернст поклав на ноти, і лист.

– Прочитай уголос! – зажадала Паульхен.

– Добре. Читаю:

«Дорогий Фріце! Є люди, для яких дні народження не є чимось особливим, бо народитися на світ Божий – досить-таки сумнівне щастя. Ніколи не знаєш – чи проклинати свою долю, чи дякувати їй. Але у твоєму випадку ми безмежно їй вдячні. Тож тисну твою руку й бажаю всього найкращого. Сам знаєш, що я маю на увазі. Був би я зараз з вами, ми б відкоркували пляшку доброго золотистого вина й побалакали б про майбутнє… Заняття – чудові, театр – першокласний. Сподіваюся відразу ж після закінчення отримати місце капельмейстера. Оце й усе. Може, ще щось не згадав? Ага, ще одне: існують люди, вічно незадоволені своїм життям. Кожна досягнута мета не дає їм спокою, а лиш служить плацдармом для нових бажань. Так і зі мною: моє життя – війна, моя погибель – спокій. І тільки так я почуваюся доволі непогано. І ставати іншим не маю жодного бажання. Стискаю свою червоногарячу волю в кулак і, наче полум’яний стовп, шугаю у простори неба… Напевно, ви всі зараз у затишку й теплі зібралися в мансарді мрій. Вітання всім, а тобі, Фріце, всього найкращого від Ернста».

– А тепер послухаймо нових пісень! – Усі поспішили до рояля, де заходилися награвати й виспівувати нові мелодії.

Посутеніло. Коли всі вже прощалися, Елізабет попросила дати їй ноти пісень.

Стемніло.

Фріц прибрав зі столу й простелив білу скатертину. Тоді запалив свічі у старовинних канделябрах, поставив їх перед прекрасним портретом і витягнув із шухляди всі листи коханої.