Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

В Ернстових жилах закипіла кров. Опера «Кармен» і так змусила його серце прискорено битися, а близькість вродливої жінки, що так сильно збурила його почуття в ролі Кармен, геть його доконала. Він неуважно слухав Ойґенову балаканину, а незабаром і зовсім пішов додому. Але вдома його ніяк не брав сон. Перед його зором стояли розмиті вогні сцени, а чарівливий голос наспівував: «Остерігайся – я ж тебе кохаю!» Він намагався думати про Елізабет. Але йому здалося, що її чистий образ вкрився в його душі темними плямами. У повному душевному сум’ятті він знову одягнувся і вибіг у темну ніч. Усі його фантазії ще не набули конкретних обрисів. Він приписував їх своїй гарячій крові, своїй молодості, збудливій музиці… Та все одно за всіма цими відмовками та відмазками таївся один-єдиний образ – небезпечний і принадний образ цієї жінки.

Усі наступні дні Ернст щовечора ходив в оперу. Після спектаклю щоразу прямував у той самий невеличкий ресторанчик. Але на Ланну Райнер більше не натрапив. За тиждень те гарячкове збудження спало – він знову дивився на світ тверезими очима й підсміювався з себе самого. Із запалом знову взявся за навчання, яке останнім часом трохи занедбав. Він багато гуляв, обминаючи будівлю опери десятою дорогою. На безлюдних лісових стежинах ніжно шелестіли крони дерев – саме вони подарували йому прекрасний мотив, який він потім обробив у стилі спокійних серенад Гайдна й назвав свій квартет «Елізабет». Того вечора, коли він завершив над ним роботу, його охопив зовсім незвичний, спокійний і радісний настрій. Він спакував ноти, а заразом і дуже теплий, сердечний лист до Елізабет. Тоді зручно відкинувся на спинку крісла й умиротворено глянув на сині вечірні сутінки. Це почуття умиротвореності було для нього таким новим, що він не міг спокійно ним насолоджуватися, тому з прискіпливою допитливістю став дошукуватися його причин і роздумувати. У душі відразу ж зароїлися злі духи й демони, спокій випарувався, немов дим, а він знову боровся сам із собою. «Якби ж можна було б хоч раз у житті бути чесним перед собою, – думав він. – Наше життя – ілюзія й обман… Проте все одно в нього віриш…»

Він втупився поглядом на адресу. Панні Елізабет Гайндорф…

– Міньйона, – замріяно прошепотів він… І почуття спокою відразу ж повернулося. – Отже, це ти… – промовив він зворушено й поцілував її ім’я. – Ти, моя міньйона… – Він уявив собі кохану постать: ось вона у білій сукні стоїть біля рояля – тонкі риси обличчя, золотаве волосся й глибокі темно-сині очі. – Душа моя, – тихо вирвалось у нього. – Ти – моя душа…

І він занурився у думки про Елізабет, аж поки добра матінка-ніч ніжним дотиком рук не заплющила його очі…

Усі наступні дні заповнила важка напружена праця. Вряди-годи забігав Ойґен і розповідав про свої пригоди. Він по самі вуха закохався у Ланну Райнер і тепер міг годинами про неї розказувати.

– Уяви собі, – сказав Ойґен, – вона нещодавно відшила одного графа. Висловлюючи свій захват і поклоніння, добродій спершу надсилав їй численні кошики квітів, а тоді наважився шанобливо запросити її на вечерю. Розсміявшись, вона погодилася, але за умови, що з ними піде ще й пані Мюллер, бідна статистка з їхнього театру. Граф придумував тисячі відмовок, але вона наполягала. Врешті-решт він поступився: пані Мюллер змогла досхочу наїстися, а граф спересердя пішов додому.

Вислухавши розповідь Ойґена, Ернст розреготався. Але то був якийсь дивний уривчастий сміх. Він і сам був неабияким гордієм, тому його гордості імпонувала поведінка Ланни Райнер.

Одного вечора Ойґен прийшов із доброю звісткою – він дізнався, куди часто їздить співачка. А вчащала вона до одного невеличкого селища, відомого місця пікніків та вилазок.

– Завтра ми також туди поїдемо, – вирішив Ойґен.

Ернст став відмовлятися.

– І слухати не хочу, – відрубав Ойґен. – Завтра по тебе заїду.

Уночі Ернст ніяк не міг заснути. У голові дзижчав тихий голос: «Поїдь… поїдь туди», але дибки ставала його гордість. Він вирішив не їхати й одразу ж заснув.

Наступного ранку він якнайретельніше одягнувся.

– Нічого особливого, – сказав він собі, насвистуючи якусь мелодію.

Прийшов Ойґен, і вони разом поїхали за місто. Вони так довго кружляли сільськими вуличками, що Ланна Райнер зовсім вилетіла Ернстові з голови. Зовсім виснажені та втомлені, вони прибули в невеличкий заміський будиночок, посідали на прекрасній терасі й замилувались розкішним краєвидом. Передвечірнє сонце розливало потоки золотого сяйва на блакитні вершини гір та зелене мереживо лісів. Крони дерев мінилися золотисто-червоними барвами, наче попереджали: незабаром осінь! Небо вже було по-осінньому прозоре та ясне, повітря – тепле та чисте. Для приваблення гостей та на честь свята господар будиночка найняв двох музикантів. Та вони так мордували скрипку й піаніно, щоб вичавити з них хоч якісь зворушливі мелодії, що Ернст аж заткнув вуха.