Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Коли він увійшов до ложі, вже пролунали всі дзвінки. Тужлива музика Пуччині відразу ж полонила його серце, проте весь сум розвіявся, як тільки він побачив мадам Баттерфляй.

На нього наринуло почуття невимовної радості. З кожним тоном, з кожним звуком його пронизувала думка: «Моя Ланна – співає для мене!» Аж ось вона на нього глянула. Легкий кивок голови…

В Ернста аж памороки забило від щастя. Коли з верхніх ярусів та балконів загриміли оплески, Ернста охопило усвідомлення своєї влади над співачкою, а його кров завирувала, наче вогненне міцне вино.

Зі зневажливою усмішкою дивився він на квіти та вінки, що завалили сцену. «Недотепи, – думав він, – робіть що завгодно, все одно її хлопчик – я!»

Тепер Ернст щовечора ходив в оперу. Ланна ввела його в різноманітні салони та вищі кола суспільства, і тепер його частіше запрошували. Так і минав час – то з Ланною, то за роботою, то на званих вечерях.

Одного темного й холодного осіннього вечора Ернст проводжав Ланну з театру. То було якраз після «Богеми», і він усе ще не міг опам’ятатися від опери. Ернст допоміг Ланні сісти в автомобіль, і, тісно притиснувшись одне до одного, вони поїхали. Того вечора Ланна була сама ніжність. Коли перед її будинком машина зупинилася, вона тихо попросила:

– Ходімо зі мною.

Ернст піднявся разом із нею нагору.

– Сьогодні вночі у моєї покоївки вихідний, – прошепотіла Ланна, піднімаючись сходами. – Захворіла її мама.

У таємничій атмосфері залитих сутінками сходів на Ернста нахлинула хвиля збудження, а в жилах застугоніла кров. Коли Ланна нахилилася до замкової щілини, Ернст у раптовому пориві несамовитої пристрасті поцілував її за вушком. Вона різко випросталася і кинула на нього дивний погляд блискучих очей.

– Ти чого? – прошепотіла, а в її голосі залунали загрозливі нотки.

У будуарі Ланна засвітила затінений батиком торшер і пішла до спальні перевдягнутися. Через прочинені двері вона мило балакала з Ернстом. Щілина, крізь яку рубінове світло сочилося зі спальні, притягала Ернста з магічною силою. У нього кипіла кров, усі його чуття занурилися в бурхливе море. Але він зціпив зуби, стиснув кулаки й напружено усміхнувся.

– А ось і я, мій хлопчику. Я вбралася трохи зручніше, сподіваюся, ти пробачиш мені…

І знову вона залишила двері в спальню трохи прочиненими. Там і далі горіло світло й крізь щілину якраз виднівся край білосніжного, заваленого одягом ліжка.

Ланна надягла широкий пурпуровий халат, який тонко підкреслював її бліде прекрасне обличчя кольору слонової кістки. Чорні кучері вона зав’язала на потилиці в пишний грецький вузол, скріпивши його вузьким блискучим обручем. Запахнувши халат, вона поволі, з чарівною усмішкою на вустах, попрямувала до Ернста.

Для Ернста час уже давно зупинився, простір безслідно зник – десь дуже далеко вирувало бурхливе життя. Там – тільки сон та ілюзія, тут – справжня дійсність: ці м’які дивани та шовкові подушки, освітлена матовим світлом кімната й казково гарна жінка з такою дивовижною усмішкою на вустах… такою дивовижною…

– Хлопчику мій… – мовила тихо, звабливо.

– Ланно… неймовірна… кохана…

– Хлопчику мій… – ще тихіше, наче звук арфи в літню ніч.

– Прекрасна… темнокоса…

– Хлопчику мій… я тебе кохаю… – дуже ніжно прошепотіла вона, трохи нахилившись уперед.

– О ти! Мій блудний вогнику, мій факеле! Ясна пожежа моєї душі, що вже давно цілком і повністю належить тобі! Я лежу біля твоїх ніг – тремчу кожним фібром душі, моє серце здригається від ридань, а тіло охоплює солодке блаженство… О, полум’я і п’янкий дурман моєї пристрасті! О ти! У полоні твоїх палких очей моя кров виспівує тобі вогненні пісні… Ти… Ти… Ти…

Він зарився обличчям в її пурпуровий халат.

Вона зовсім тихо заспівала: «Любов циганська меж не знає…»

І співала доти, аж поки чарівно й солодко не зазвучало: «Остерігайся – я ж тебе кохаю!»

Ернст зірвався на рівні ноги, схопив її в обійми й став цілувати… цілувати… очі, щоки, чоло, червоні вуста, мерехтливу білизну шиї, перламутрові плечі… Її голова відкинулася назад, а спокуслива усмішка заграла на прекрасних вустах. На нього наринула гаряча п’янка пристрасть, сяйво білосніжних плечей осліплювало й п’янило його зір. Аж ось вона простягла до нього чудесні оголені руки, з приглушеним стогоном обійняла його й безтямно зашепотіла слова кохання:

– Хлопчику… хлопчику мій… Серце серця мого… Коханий… Золотий мій…