Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– А тобі й не треба цього робити, – тихо промовив Фріц. – Він – твій, а ти – його. Я це знаю. І ти теж знаєш, що належиш йому. Лише він іще не знає, що належить тобі. Але повір мені: він – твій. У глибині душі він – твій.

Вона глянула на нього заплаканими очима.

– Елізабет, ти наче рідкісна квітка. Вона тільки раз розкриває свої пелюстки назустріч сонцю і більше ніколи. Так і твоє серце відкрилося коханню тільки раз, і таке більше не повториться.

– Так само було і з моєю мамою. Я можу покохати тільки раз у житті. І моє серце належатиме тій людині… назавжди… навіки…

– Так, Елізабет… А як щодо Ернста?

– Я його кохаю.

Запанувала тиша. Відблиски світла золотими пасмами вкривали біляве волосся дівчини.

– Міньйоно, – замислено сказав Фріц. – Елізабет, ти ж знаєш, що деколи життя йде дивними шляхами. День змінює ніч, а ніч змінює день… Так і з Ернстом.

– Він мені так зрідка пише…

– Ти достатньо сильна, щоб почути правду?

Вона кивнула.

– Одна співачка, яка тут коли-не-коли гастролювала, тепер теж живе у Ляйпциґу.

– І він… її кохає?

– Інакше… не так… Кохає він тебе. Він піддався її чарам. Він прислав мені одного листа, в якому багато що розказує. Я дам його тобі почитати.

Вона прочитала.

– Я так і думала.

– Я дав тобі цього листа не для того, щоб зробити боляче, а щоб показати: там відбувається дещо інше. Це дурман чуттєвості, який охоплює кожного хоча б раз у житті. А в Ернста, іронічного й нестримного хлопця, готового боротися проти цілого світу, таке могло статися тільки в цій найзвабливішій формі, поєднаній із марнославством. Одного дня він прокинеться й сам не розумітиме, як він міг так вчинити. Але прокинутися він має сам. Інакше в його душі зостанеться незагойна рана. Тому не варто рубати з плеча. Чи вмієш ти чекати, Елізабет?

– Умію.

– От глянь, якщо ти зараз образишся й відвернешся від нього, то тут свою лепту внесуть і пересуди, й уражене самолюбство, й усталені звичаї. Облишмо цей різновид кохання тим, кому навіть у коханні залежить на тому, щоб справити добре враження. Ні, зараз він потребує тебе ще більше, ніж будь-коли досі. А ти покинеш його?

– Ні, дядьку Фріце.

– Тепер ти знаєш усе. Тобі дуже боляче?

– Не знаю.

– Але чи відчуваєш ти, що все зосталося по-старому? Ти ж знаєш фаустівський характер Ернста – його вічну боротьбу з самим собою. Він збився зі шляху в пошуках забуття, і це всього лише ще один із проявів його боротьби. Ба навіть більше – це не хибний шлях, для нього це спосіб пізнати самого себе. Це прояв його внутрішньої боротьби. І він не заспокоїться, допоки знову не вийде на свій шлях. А той шлях веде до тебе. Ти віриш у це?

– Тепер знову вірю. Та й завжди це знала. Але раніше я впала духом. А тепер уже все знову добре.

– На добраніч, Елізабет.

– На добраніч, дядьку Фріце.

Він освітлював їй сходи, поки вона спускалася.

– Тепер швидко сутеніє, – зауважив Фріц.

У духовці шипіли печені яблука. Їхній запах надавав мансарді мрій відчуття затишку. Вони всі сиділи перед каміном, замріяно спостерігаючи, як полум’я кидає звивисті червоні відблиски на стіни та підлогу. Аж ось запалена лампа освітила їхні бліді обличчя.

– Сьогодні я в мансарді мрій востаннє, – зітхнула Трікс, а її вуста затремтіли. – Ніяк не можу в це повірити. Елізабет, ти згадуватимеш про мене добрим словом?

– Що ти таке кажеш, Трікс! Ти ж незабаром до нас знову приїдеш! На Різдво… або на Великдень…

– Авжеж, неодмінно, інакше я просто не витримаю.

Фріц приніс печені яблука.

– Ходіть сюди, діти мої. Восени й узимку я щовечора частуватиму вас печеними яблуками. Я так люблю слухати їхнє шипіння, коли вони сидять у духовці. Ці звуки наповнюють мою душу затишком і спокоєм.

– Як і все в тебе, дядьку Фріце, – сказала Трікс.

– Навіть спокій цілого світу нічого не вартий, коли спокою нема в серці.

– Твоя правда, Фріде, – мовив Фріц. – А щоб досягти його – потрібно примиритися з самим собою. Єдино можливий шлях – пошук самого себе. Одним він дається легше, іншим – тяжче. З нас усіх найважче Ернстові. Але він чесний із самим собою, а тому – на правильному шляху.

– Але це так тяжко, дядьку Фріце. Я завжди думала, що з самим собою чесним іще можна бути, а з іншими людьми – ніколи. А тепер зрозуміла, що бути чесним із самим собою – ще важче, – прощебетала Паульхен.

– І знов ти за рибу гроші, Паульхен, – піддражнив її Фрід.

– Звісно.

– Ну, тобі-то зовсім неважко бути чесною.