Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

І він далі слухав несміливу балаканину господаревої доньки. Ланна час від часу кидала на Ернста погляди, дивуючись, чому він іще досі до неї не підійшов. Але він говорив з блідою дівчиною. Зауваживши якусь дивну подібність її очей та очей Елізабет, він згадав про давно покинуту кохану. Й Ернст заговорив про мансарду мрій – він не знав чому, але тут він знову зміг розповідати про неї. З Ланною він ніколи більше не розмовляв про Фріцову мансарду.

Ланна втомилася. Вона попросила дати їй трохи відпочити й сіла на диван. Князь не відступав від неї ні на крок, кілька інших чоловіків теж узяли з нього приклад. Вона воістину була королевою вечора.

Доктор запросив господареву доньку на танець. Ернст пошукав очима Ланну й, побачивши, як усі коло неї скупчилися, усміхнувся.

Тоді він повільно підійшов до неї і схилився у поклоні. Вона відразу ж підвелася й узяла його попід руку. Коли вони закружляли в танці, Ланна тихо промовила:

– Хлопчику мій…

Його очі аж спалахнули від щастя.

– У тебе сумний вигляд, хлопчику мій…

– Уже ні…

– Усе ще сумний… Я змучилася – ходімо спати…

– О так… кохана.

Незабаром Ланна стала прощатися. Коли вона зауважила, що князь прагне супроводжувати її, вона голосно попросила Ернста провести її.

Вони доїхали майже до самої квартири. А решту шляху пройшли пішки.

– Ти такий мовчазний, хлопчику мій…

– Коли ти зі мною…

– Ні, тут щось інше… У тебе є щось на серці…

– Та ні, нічого…

Вона відчинила двері й увімкнула світло. Ернст стояв позаду неї. Вона відкинулася назад, обома руками притягнула його голову до себе, ще більше прогнулася й поцілувала його довгим поцілунком. Ернст зненацька згадав про Елізабет, і йому захотілося вирватися з Ланниних обіймів. Але таємнича магія хвилин сп’янила всі його чуття…

Коли наступного ранку Ернст, прийнявши ванну, вирушив додому, то відчув, як у його душі розливається якийсь дивний неспокій. Удома на нього чекав лист від Фріца. Ернст нетерпляче розірвав конверт. На нього відразу ж повіяло ароматом батьківщини… Рідного краю… Фріц розповідав про останні події, про Елізабет та інших. Він також написав, що всі дуже тішитимуться, якщо Ернст приїде. Рідний край… Батьківщина… У нього ледь не запаморочилося в голові… Перед ним так чітко постав образ Елізабет, що він мало не простягнув до неї руки… Рідний край… Батьківщина… Тисячі дзвіночків зателенькали йому в голові. Й Ернст вирішив найближчим часом поїхати додому, до Фріца.

Пополудні Ернст спав аж до вечора. Тоді прокинувся, ретельно одягнувся і доручив квіткареві послати Ланні в театр кілька орхідей. Вона знову здавалася йому далекою й чужою, як і завжди, коли він не був поруч. Спершу він хотів написати їй, що їде додому. Але тоді йому видалося, що так чинять тільки боягузи. Тому, наперекір своєму бажанню, Ернст вирішив піти в оперу, опісля провести Ланну додому й особисто їй усе розповісти. Коли він побачив її на сцені (якраз виконували д’Альберову «Долину»), його серце тихо стислося. «Яка ж вона вродлива…» – подумав він. Шквал оплесків зірвався на її честь, а його серце знову запекло.

Дорогою до Ланниної квартири він не відважився нічого сказати. Ланна постійно цілувала його очі й повторювала:

– Хлопчику мій… не дивися на мене так сумно.

Йому майже зробилося неприємно, та все ж він прагнув її пестощів.

– Хлопчику мій, що сталося, про що ти думаєш? – Ланна сіла на бильце його крісла.

– Сьогодні я отримав листа від Фріца.

– І тому ти такий сумний?

– Так.

– Хлопчику мій… – Вона злякано глянула йому в вічі. А тоді на її вустах заграла та дивовижна чарівлива усмішка. Непомітним рухом вона спустила з правого плеча бретельку й повільно притулилася ніжними грудьми до його щоки.

Ернст заплющив очі.

– Скажи мені, коханий, – прошепотіла вона, обійнявши правою рукою його за плечі. – Що там трапилося? – Вона поклала його руку собі на коліна. – Що такого сумного у тому листі?

– Нічого… Тільки добрі новини…

– Але, золотко моє, чому ж ти такий сумний?

Ернст зібрався на силі, щоб не піддатися настрою.

– Я хочу поїхати до Фріца. Я тужу за рідною домівкою!

Ланна стиснула губи.

– Як ти можеш тужити за рідною домівкою, мій хлопчику? Хіба ж я не заміняю тобі батьківщини?

– Так, звісно… Але попри те я тужу за рідним краєм.

– За Фріцом?

– За всіма.

– А отже, і за тим білявим дівчиськом?

Він зірвався на рівні ноги.

– Що ти щойно сказала?