Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– За твоєю світловолосою праведною мавпочкою, – спокійно повторила Ланна й поправила бретельку.

– Ти не маєш права так говорити про Елізабет!

Ланна нічого не відповіла – тільки подивилася на нього із загадковою усмішкою на вустах і похитала ногою.

– Забери свої слова назад!

Вона іронічно посміхнулася.

– Якщо ти завтра поїдеш – я поїду теж, у відпустку. І тоді нашим стосункам кінець!

– Забери свої слова назад!

– Я просто пояснила тобі, де тут собака зарита.

– Ах ти ж! – Він міцно стиснув її зап’ястя і гнівно глянув їй в очі.

– Може, ще й батіг тобі принести? – Її очі обпекли його.

Ернст відразу ж відпустив її й поглянув в обличчя.

Її вуста знову склалися в ту дивну усмішку, зіткану з гріха… туги… і бажання пристрасті…

Раптом Ернст стрімголов кинувся з кімнати.

Вдома він гарячково взявся пакувати речі, бо вже вранці хотів сісти на експрес до Оснабрюка. Коли він кидав у валізу свою білизну, додолу впала й розгорнулася кольорова шовкова хустинка. Кілька темних волосин… З Ланниного волосся…

Ернст хотів викинути її у вікно. Але якась невидима сила наче схопила його за руку. Він глянув на хустинку й відчув, як з неї долинає ледь відчутний аромат. Перед його очима блискавично промайнув спогад про ту ніч… ніч, напоєну ніжною пристрастю… «Демон», – пробурмотів він, усе ще тримаючи в руці волосся. Йому ніяк не вдавалося розтиснути пальці. Розгнівавшись на самого себе, він люто захряснув валізу і жбурнув на стіл хустинку з волоссям. Тоді, не роздягаючись, упав на ліжко і спробував заснути. Але сон утікав від нього. Наче загіпнотизований, Ернст невідривно дивився на стіл, де лежало темне волосся. Йому здавалося, наче воно переливається фосфористими відблисками. Він затулив долонями очі, намагаючись уявити Фріца й мансарду мрій. Але побачив тільки освітлене рожевим сяйвом обличчя з великими темними очима та вуста, на яких причаїлася дивовижно-прекрасна зваблива усмішка.

– Я не хочу… не хочу… – заскреготів він зубами й зарився головою в подушки.

Над ним снували тіні – велетенські примарні тіні… Їх відкидали темні хмари, що проносилися нічним небом. Але тіні зникали, коли кімнату заливало місячне світло, а тоді знову надбігали хмари й кидали тіні, тіні… Ернстові марилося, наче тіні пронизують усе його тіло й гострим ножем болісно розрізають його навпіл. Його гарячкові очі повсюди бачили задушливі сутінки й червоні-червоні блискучі вуста.

Він кусав собі руки від туги й упертості та бгав подушки і простирадла. На нього наринули ніжні спогади про пухкі шовкові подушки й розсипані на них хвилі чорного, мов вороняче крило, волосся над парою темних очей. Украй виснажений душевними муками, він скочив з ліжка й заметався по кімнаті.

«А може, я б пішов до неї?» – блискавкою пронеслося в його голові. Він завмер. А тоді відразу ж прокляв себе, скрикнувши від болю. Але думка засіла в його голові, міцними гаками вчепилася в мозок і щоразу сильніше просвердлювала всі думки. Ернст уявляв, з якою іронічною посмішкою зустріне його Ланна. Але раптовий приплив гарячої пристрасті змив з його думок усі сумніви і в темряві зафосфорилося темне волосся.

– Зрада… Зрада… Я – зрадник… Я – негідник… – прохрипів він і, щоб утамувати біль, знову подумав про Елізабет. Він учепився у віконну раму, щоб його знову не знесла з ніг чергова хвиля пурпурової пристрасті, і, схлипуючи, повторював, наче заклинання: – Фріц… Елізабет… Фріц… Елізабет… Фріц… Елізабет…

Зненацька він відчув, як слабшають руки, як розпалені очі спрагло жадають іще хоч раз побачити ту дивовижно-прекрасну звабливу усмішку… І, божеволіючи від пристрасті, самозневаги й люті, він кинувся до письмового столу, вихопив із шухляди невеличкого кинджала і спрямував його собі в груди.

Раптом із-за мережива хмар виглянув місяць і його бліде світло освітило кімнату. Ернст глянув на мерехтливу сталь у руці та з гірким сміхом відкинув її від себе. «Боягуз… Боягуз… Зрадник… Паршива собака… Боягуз…» – тенькало в його запаленому мозку, і Ернст ледь не збожеволів від зневаги до самого себе. «Тепер ти вже дозрів… Тепер іди до неї…» – сичали невиразні голоси в голові. І знову задзеленчав п’янкий дзвін, розрісся у синю бурю й пурпуровий ураган, гуркіт грому і пінясте шумовиння хвиль заглушили всі його думки, Ернста підняло увись на гребінь валу й знову занурило в безодню… На нього наринула червона мерехтлива хвиля пурпурового прибою…