Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Їх зараз ніде неможливо знайти.

– Ми їх обов’язково купимо, – крізь зуби процідив Фрід.

За годину посланці повернулися з трояндами та іншими квітами. Фрід і Паульхен принесли цілі оберемки троянд і вщерть заповнили ними всі вази та глечики. Троянди вони поставили біля ліжка, що, згідно з Фріцовим бажанням, стояло біля каміна.

Куди не кинь оком – квіти й пелюстки, цвітіння й аромат. Усю мансарду солодкими пахощами наповнив духмяний запах троянд.

Пізно ввечері Фріц таки розплющив очі й обвів поглядом кімнату.

– Де я? – запитав він.

– З нами, у твоїй мансарді мрій, – приглушеним голосом відповіла Елізабет.

Він побачив квіти.

– Троянди… троянди… – пробурмотів собі під ніс. – От і вдалося мені ще раз побачити троянди.

Усі скупчилися навколо нього.

– У Лу сьогодні день народження, – промовив Фріц слабким голосом. – Принесіть білі свічки й запаліть їх.

Елізабет поставила свічі перед прекрасним портретом, повністю обрамленим трояндами.

Свічі палахкотіли, кидаючи мерехтливі відблиски на стіни. Здавалося, наче прекрасні очі сяють, а червоні вуста всміхаються.

– Підсуньте ліжко, щоб я міг її бачити.

Вони виконали його прохання, і Фріц довго не відводив очей від прекрасного портрета.

– Запаліть іще більше свічок.

Усю мансарду мрій залило м’яким, тремтливим золотаво-червоним сяйвом.

– Де Ернст?

– У дорозі.

– Так, Ернст обов’язково повинен приїхати. Елізабет, думай про… нього. Принесіть вина… темно-червоного… шість келихів… Підсуньте… – Фріц насилу випростався на ліжку. – Підсуньте сюди той круглий столик для куріння…

Елізабет простелила скатертину, поставила вазу з трояндами й підсунула столик до ліжка хворого.

– Шість келихів – один… два… три… п’ять… шість… Так… Один для Ернста… Один для Лу…

Фріц обірвав пелюстки з однієї троянди й кинув їх у келих для Лу. Тоді тремтливою рукою налив у нього вина.

– Діти мої… Напевно, мені доведеться вас покинути… Як же це тяжко… Шукайте опору у ваших душах! Прислухайтеся до моїх слів – не шукайте щастя у широкому світі… Ваше щастя – у вас усередині… Будьте вірними собі… А віднайшовши себе, йдіть благословенною дорогою від Я до Ти… А тоді й до Всесвіту… Це небесне братання… Усе на світі – ваші брати й сестри… Дерева… пустелі… моря… хмари у променях передвечірнього сонця… лісовий вітерець… У світі не існує чвар і розбрату… Усе в ньому єднання і гармонія… Вічна краса… Налаштовуйте ваші душі під музику величної арфи – природи… якщо вони раптом втратять гармонію й розладнаються… Усе минає… Ніщо не вічне… Усе зрозуміти означає все пробачити… На землі так багато гірких загадок для людського розуму… Й остання з них… часто криється в одній лише троянді… в усмішці… в мрії… Я молитовно складаю стомлені руки як символ моєї останньої опори на краю небесної прірви… І, вже спускаючись у бездонне провалля, заклинаю вас – тих, хто ще ходить під сонцем… Залишайтеся вірними самим собі!.. Вип’ємо це вино на честь мого заповіту й клятви!.. Присвячую цей келих життю і смерті… вічному Воно… і моїй коханій померлій Лу…

У вино лилися сльози, але вони випили келихи аж до дна.

Фріц важко перевів подих, а тоді тихо продовжив:

– Тримайтеся разом… Ви знайдете опору одне в одному… І не забувайте про людей… Від щирого серця давайте їм!.. Нащо вам їхня вдячність? Саме лиш усвідомлення вчиненого добра і є вдячністю! Роздавайте скарби вашої душі – у світі так їх не вистачає… Багатьом лиш одне тільки добре слово допомогло знову стати людьми… Зарадило там, де гроші виявилися безсилими… Ставтеся до людей не поверхнево, а по-людському… І ви знайдете скарби… Людина за своєю природою добра!.. Твердо вірте у це!.. Мансарда мрій… відтепер належить вам… Лу… – Він задихав частіше. – Моя прекрасна… навіки зникла… квіткова мрія у залитих темними сутінками садах… відзвучала… канула в небуття… Незабаром згасне свічка… Та й по всьому…

Фріц упав навзнак.

– Елізабет…

Вона схилилася над ним.

– Пісню… її пісню…

Елізабет тихо заспівала, її голос тремтів від ледь стримуваних ридань…

Стемніло. Полум’я свічок кидало ніжні відблиски на Фріцове чоло. У його карих, закоханих у казку очах жевріло блаженне сяйво.

– Лу… – прошепотів він. – Лу…

Тужливо й сумно, наче промені передвечірнього сонця, що торкаються старого золота, у трояндових пахощах линула пісня: