Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Троянди в мансарді мрій злегка зів’яли та втратили свіжість. Сніг досі грубим пластом лежав на вікні казок. Тихо відчинилися двері. Увійшов Ернст і став перед смертним ложем друга.

Обличчя померлого дихало спокоєм. На його благородних рисах спочивала печать неземного блаженства та щасливого умиротворення.

Ернст окинув поглядом кімнату. Усе було, як і колись… От тільки… все вже було інакше. Він був такий приголомшений, що майже не дихав.

– Фріце… – промовив він тихо.

Німота смерті нажахала Ернста. Його очі широко розплющилися. Перед зором затанцювали якісь лінії, кола… Зненацька стемніло повітря…

– Фріце! – закричав він, зі стогоном звалившись навколішки біля смертного одра. Він судомно заламував руки, хрипів і без упину викрикував: – Фріце!.. Фріце!..

Тоді він зірвався і повалився на труп, щоб зігріти й оживити бездиханне тіло. Але холод застиглої плоті пронизав його серце смертельним жахом і, просто нетямлячись від болю, він відчув, як найдорожча людина на землі вселяє йому тільки відразу, – таким цілковито чужим здалося йому мертве тіло, і він усвідомив, що все, абсолютно все вже позаду. Ернст бив себе кулаками по чолі й кричав… кричав…

– Фріце, любий мій, вірний друже, візьми й мене з собою… Супутнику мого життя, як же мені бути без тебе…

Тонка рука торкнулася його плеча. З божевільними від горя очима він оглянувся. Позаду стояла Елізабет.

– Ернсте… – Вона простягла йому руку.

Він спершу її не впізнав – так сильно вона подорослішала.

– Розкажи мені про нього, – попросив Ернст, сховавши в долонях обличчя.

З тремтінням у голосі Елізабет описала останні години Фріцового життя. Вона розповіла все, крім Фріцових слів про Ернста. Тоді вони вдвох просто сиділи, втупившись у підлогу. Врешті Елізабет мовчки підвелася й кинула на Ернста запитливий погляд. Він не ворухнувся.

– Я залишуся тут і нестиму почесну варту біля тіла мого вірного друга.

Пополудні привезли труну. Ернст нікого не підпускав до Фріца. Він сам поклав його в легку дерев’яну основу цинкової домовини, в якій Фріца мали перевезти до крематорію. Саму труну поставили в ательє.

Пані Гайндорф прислала лаврові деревця. Усе ательє було вщерть завалене квітами й вінками. Ернст наказав скупити в місті всі троянди й обсипав ними домовину.

Настав останній вечір перед перевезенням до крематорію. Біля труни горіло десять грубих свічок. Ернст ніс почесну варту. Зіщулившись, він сидів біля ніг Фріца й невідривно дивився на любе обличчя.

Уже вибило за північ. Небо всіяли зорі, що казково мерехтіли у темряві.

– Фріце, тепер ти спиш вічним сном… Ти помер… помер… Яке ж це страшне слово! Тепер ти живеш іще тільки в моїй пам’яті, твій образ дедалі бліднішає – так триватиме, аж поки й мене не покличуть холодні тіні. Мій вірний друже, ти лиш одного разу порушив клятву вірності – не взяв мене з собою на той світ. Вислухай же мене востаннє: я клянуся тобі у вірності – вірності самому собі, як ти й вимагав… Ох, мій вірний друже… Ні… Ти не спатимеш самотньо й там…

Ернст пішов у мансарду мрій, де висів той прекрасний портрет.

– О любий портрете! Туга, що не сходила з серця стільки років, тепер затихла. У світ мертвих відійшов талановитий співець, що в піснях виливав тобі свою тугу й кохання. Що робити тобі тут без нього? Ходи зі мною! Проведи його в останню путь.

Він зняв картину зі стіни й вернувся в ательє.

– Тепер ти вирушиш в останню путь не сам, Фріце. Жінка твоєї мрії і твоєї туги піде з тобою.

Він поклав прекрасний портрет у труну. Тоді приніс усі листи від Лу й уклав їх у Фріцові руки. Гарячими сухими очима дивився він на дороге обличчя, аж поки не прийшли всі інші. За ними прибули й робітники. Ернст випростався на весь ріст і голосно промовив:

– Жодна книга не опише його життя, жодна хроніка не назве його імені. Вітер віятиме над його могилою, і зовсім скоро ніхто вже й не знатиме, де вона. І все ж за цим небіжчиком проливатимуть такі сльози, якими не оплакували й королів. Бо тут набагато більше – втрата набагато глибша, ніж смерть короля… Здригніться: тут померла Людина!

Ернст узяв у робітників інструменти й нікого не підпускав до труни. Коли він став забивати цвяхи, з очей усіх присутніх градом покотилися сльози. Ернст не проронив жодної. Але з його вуст скотилися дві великі краплі крові. Домовину винесли.

Ернст залишався в ательє, аж поки повз нього не пройшла Елізабет. Раптом він почув гіркі безутішні ридання: