Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Дядьку Фріце… любий дядьку Фріце… Тепер я знову сама-одна на цьому світі…

І він побачив, як біля смертного ложа, на якому ще зовсім недавно стояла труна, лежить розпростерта Трікс Берґен і нестримно плаче.

Опівдні труну вже доправили до Бременського крематорію. Під час кремації Ернст грав на органі. Працівники крематорію ще ніколи не чули такої гри. Безмежний біль виливався потоками звуків, а з їхніх глибин поступово пробилася досі невиразна мелодія пісні «Ще з юних, юних літ…». Мелодія лунала дедалі потужніше, перетворювалася на могутній рокіт хвиль… А потім ніжно й тужливо відзвучала у Фріцовій поезії: «Ти – моя весна, мій світ, Всесвіт мій… Усе, що маю я…»

Коли Ернст вернувся додому, його звалила з ніг нервова лихоманка. Шість тижнів перебував він між життям і смертю. Елізабет наказала відвезти його в лікарню й сама про нього піклувалася. Врешті-решт він зміг самостійно встати з ліжка. Але душевно він був цілковито зламаний. Блідий і тихий, він цілими днями сидів на веранді, грівся у сонячних променях і перечитував листи й вірші Фріца. Тяжке горе пригнуло його до землі. Елізабет він шанував, як жебрак шанує святу. Він ніяк не міг збагнути, яким чином її чисті життєві кола одного разу перетнулися з його темними шляхами. Але його серце тихо й болісно здригалося, коли він задумливо дивився, як вона виходила із кімнати. Саме тоді він знайшов іще один Фріців вірш – написаний олівцем на чорному папері:

Ернст відразу ж написав до нього мелодію – повільну, меланхолійно-тужливу – й дав ноти Елізабет.

Через два тижні він одужав і добре знайомим шляхом повільно поплентався до мансарди мрій. Там на нього чекав Ойґенів лист із Ляйпциґа – напевно, Ойґен забув замовити доставку просто в лікарню. Він розпитував його про здоров’я, ділився останніми новинами й насамкінець повідомляв найголовнішу – Ланна Райнер заручилася з князем Разніковим.

Ернст утомлено всміхнувся. Отже, й це вже в минулому. Він тільки здивувався, як швидко в житті може минути те, що ще недавно було сенсом усього життя.

– Моє серце спустошене, – промовив він тужливо. – Ти все забрав із собою, Фріце.

Крізь вікно казок у мансарду спадали сутінки. Ернст зручно сів у крісло, вслухаючись у їхні голоси. Стіни жили своїм життям і шепотілися між собою – ночі, що огортала темними крилами кімнату, мансарда розповідала свою історію.

– Я ніколи тебе не забуду, – тихо сказав Ернст. – О знавцю людських сердець… Моя душа цілком і повністю належала тобі… – Стогін зірвався з його вуст. – Я розтринькав мою душу… – І вже зовсім тихо: – Фріце, допоможи мені віднайти шлях до моєї душі… О, яка тяжка думка гнітить мене щодня і щоночі… Невже ця жертва була необхідна, щоб я прокинувся?

Так він і сидів, перебираючи старі листи та книги, аж допоки за вікном казок не запала глибока ніч.

– Фріце, ти єдиний, з ким залишилася повнота мого життя і муки мого серця.

Зненацька Ернст болісно скрикнув:

– Елізабет! Міньйоно! Кохана моєї душі! Я втратив і тебе… Усе пропало… Життя тепер сіре… і мертве…

Наступного вечора всі зібралися у мансарді мрій. Надворі дощило й віяло холодом. Краплі стукали в шибку.

Усі були дуже мовчазні й тихі.

– Тут тепер так дивно, – зауважила Паульхен. – Здається, наче в кімнати відібрали душу.

– Утрачено зв’язок. Без Фріца ми неповноцінні, – відповів Фрід. – Урвалася нитка, що сполучала наші душі.

Ернст прочитав уголос уривки з Фріцового останнього листа. Тоді сумно сказав:

– Мертвий – це мертвий. Ми його ніколи більше не побачимо.

– Ні, – твердим голосом заперечила Елізабет, – якщо він мертвий, це ще не означає, що його нема! Невичерпним та вічним є колообіг життя. Пам’ять про нього та його душа тепер живе в нас самих. Він живе всередині нас. Просто тепер помолодшав. Згадайте його слова: «Усе на світі – ваші брати й сестри. Дерево в чистому полі, хмара в променях призахідного сонця, лісовий вітерець». Тому ви маєте почуватися частиною всього світу… Згадайте про його науку: «Від Я до Ти, а тоді й до Всесвіту…» Він пройшов довгий шлях від Я до Ти. А тепер він досяг і останнього етапу колообігу – Всесвіту. А тоді через Всесвіт знову повернеться до свого Я. Це означає, що він тепер усюди. Коли я дивлюсь на зорі, я знаю – він там, коли я бачу хмари, відчуваю, як він, утішаючи, проникає в глибини моєї душі. Він – скрізь, а отже, й у моєму серці. У квітці, у камені, у бурі й тиші. Місяць заглядає вночі до мене в кімнату – це Фріц. Сонце всміхається до мене вдень – теж Фріц. У світі неможливо попрощатися навіки. Він просто перейшов із тілесної близькості в духовну далечінь. Це важко, але все ж він у нас є! Усередині нас самих! А ми збережемо пам’ять про нього і його спадок у глибинах наших душ, віддано боротимемося пліч-о-пліч з життєвими бурями цього світу та запаморочливими штормами в нетрях наших душ.