Елізабет зблідла як стіна.
– Усе добре, Ернсте.
Він невтішно похитав головою і змучено зітхнув:
– Ти ще й сама не знаєш…
– Я тебе кохаю, Ернсте…
Він аж скрикнув від болю.
– Елізабет, не будь такою жорстокою! Не показуй мені моїх утрат у золотистому світлі! Не перетворюй свою відмову на ще нестерпніші муки моєї душі!
Золотаві промені призахідного сонця мерехтіли у волоссі Елізабет і світилися в її очах.
– Я тебе кохаю, Ернсте.
– Елізабет! – Його крісло з гуркотом полетіло на підлогу. – Ти ще просто не знаєш… Я пізнав іншу жінку… Я зрадив тебе… Безліч разів зганьбив тебе…
Елізабет спокійно й велично стояла перед ним, а її прекрасний голос чітко пролунав у вкритій сутінками кімнаті:
– Я все знаю, Ернсте!
Він намагався знайти якусь опору.
– Ти… ти… все знаєш… Навіть те… що я… цю… жінку…
– Абсолютно все, Ернсте.
Він відступав від неї все далі й далі.
– І… і… і ти таке кажеш… таке кажеш, Елізабет… Це ж… – Він задихався. – Це ж неможливо… Неможливо… – А тоді вигукнув: – Елізабет!! Я вмру на місці, якщо це неправда!!
– Я кохаю тебе, Ернсте!
Тишу пронизав крик – радісний, жалібний, невиразний, тремтливий, заплаканий, урочистий:
– Елізабет!!! Міньйоно!!
Він лежав біля її ніг.
– Коханий мій…
– Міньйоно… Міньйоно… Міньйоно…
Уже зовсім стемніло.
– Скажи мені, кохана, як ти змогла змилосердитися наді мною й так мене обдарувати? Мене, жебрака та грішника?
– Твої вчинки були не гріхом, а блуканням. І навіть не блуканням, а просто шляхом, яким ти мав пройти… Шляхом крізь темряву… А тепер ти знову віднайшов самого себе.
– У тобі, кохана.
– Від Я до Ти, – замислено промовила Елізабет.
– Шкода, що Фріц до цього не дожив!
– Він це знав.
– Він знав? О Фріце… друже мій… то ти й у смерті зостався мені вірним… Своєю смертю ти вказав мені шлях до самого себе… О Фріце!.. Ходімо до нього!
Узявшись за руки, вони ввійшли в мансарду мрій. Ернст запалив свічі в кутку Бетховена – перед портретом дорогого померлого друга. Свічі кидали золоте сяйво й на ангельське обличчя Елізабет.
Ернст глянув на неї, й усвідомлення свого щастя наринуло на нього. Нарешті після довгих блукань він віднайшов дорогу на батьківщину, відчув, що його життя врятоване. Він міцно обійняв Елізабет і, затинаючись від хвилювання, промовив:
– Фріце… Дорогий мій друже… Твої діти вернулися на рідну землю… Завдяки тобі… Я знову віднайшов свій шлях у житті, Фріце… І міцно тримаю в обіймах моє щастя… Я – це Ти…
Полум’я свічок кидало відблиски на портрет на стіні. А тому здавалося, наче карі, закохані в казку очі виблискують, а вуста лагідно всміхаються…
Скелет 509 повільно підвів череп і розплющив очі. Він не знав – спав чи був без свідомості. Голод і виснаження давно подбали, аби одне майже не відрізнялося від іншого. Обидва стани були мов занурення у трясовину, здавалося, що виборсатися вже не вдасться. Якийсь час 509 лежав нерухомо і прислухався. Це було старе правило таборів: неможливо вгадати, з якого боку насувається загроза, тож поки лежиш нерухомо, маєш шанс, що тебе не помітять чи вважатимуть мертвим, – відомий кожній комасі простий закон природи.
Він не чув нічого підозрілого. Вартові на вежах були напівсонні, за ним теж усе було спокійно. Обережно повернув голову й озирнувся.
Концентраційний табір Меллерн мирно дрімав на осонні.
Великий пляц для шикування, який есесівці з гумором називали «танцмайданчик», був майже порожній. Лише праворуч від вхідної брами на товстих дерев’яних стовпах висіло четверо людей зі зв’язаними за спиною руками. Їх так високо підтягли на мотузках, що ноги вже не торкалися землі. Руки були вивихнуті. Заради розваги два кочегари жбурляли в них з вікна маленькими вуглинками. Але четверо нещасних не ворушились. Вони висіли на хрестах уже півгодини і знепритомніли. Покинутими стояли бараки трудового табору; команди, що працювали за його межами, ще не повернулися. Вулицями сновигали кілька днювальних. Ліворуч від великої вхідної брами, перед штрафним бункером, у плетеному кріслі за круглим столом сидів есесівець-шарфюрер Бройєр, грівся на сонці і пив каву.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу