Він подивився на нікельований годинник, який лежав поруч на землі. Годинник позичив Лєбенталь. Це був скарб цілого барака, давно покійний поляк Юліус Зільбер колись зумів пронести його з собою в табір. 509 побачив, що має ще десять хвилин, але вирішив-таки повзти назад до барака. Боявся знову заснути. Неможливо було знати напевно, чи прокинешся цього разу. Він іще раз пильно й обережно оглянув таборову вулицю і не побачив нічого, що могло б становити загрозу. Властиво, він її й не чекав. Обережність була рутиною старого табірного зайця. Через дизентерію в Малому таборі запровадили карантин, тож есесівці тут з’являлись нечасто. Останніми роками контроль у всьому таборі послабився. Війна ставала дедалі помітнішою, і частину есесівців, які досі лише героїчно катували і вбивали беззахисних в’язнів, відіслали на фронт. Тепер, навесні 1945 року, в таборі залишилася тільки третина особового складу СС. Управління внутрішніми справами табору віддавна провадили майже виключно самі в’язні. В кожному бараці був старший по блоку і кілька старших по відсіках, робочі бригади підпорядковувались капо та бригадирам, а цілий табір – старшому по табору. Всі вони були в’язнями. Їх контролювали табірний фюрер, фюрер блоку та бригадні фюрери – це завжди були есесівці. Спершу в таборі утримували лише політичних в’язнів, згодом з’явилася безліч звичайних злочинців із переповнених в’язниць міста й усієї околиці. Групи розрізняли за кольором трикутника, нашитого поруч із номером на одяг ув’язнених. Політичні мали червоні трикутники, кримінальні – зелені. А в євреїв було два трикутники (додатковий жовтий), ці два трикутники утворювали зірку Давида.
509 взяв пальто Лєбенталя і куртку Йозефа Бухера, повісив на себе і поповз у барак. Він відчув, що втомився більше, ніж звичайно. Навіть повзти було важко. Вже за якусь мить земля під ним пішла обертом. Він завмер, заплющив очі і глибоко задихав, щоб відпочити. Цієї ж миті почулися сирени міста.
Спершу їх було дві. А за кілька секунд приєдналися й інші, здавалося, що в долині кричить ціле місто. Голосили дахи й вулиці, вежі та фабрики, місто, яке ще мить тому спокійно лежало під сонцем, раптом заревіло, як паралізований звір, що бачить смерть і не може втекти, – сиренами і паровими свистками розривало незворушне небо.
509 одразу притисся до землі. Бути поза бараками під час повітряної тривоги заборонено. Можна спробувати підвестися і побігти, але бараки надто далеко, а він заслабкий, щоб рухатися достатньо швидко; нервовий вартовий з нових може почати стріляти по ньому. Тому він якомога швидше проповз кілька метрів назад до заглибини в землі, заліз у неї і накрився позиченим одягом. 509 виглядав так, ніби впав мертвим. Це ставалося часто і не викликало підозр. Однаково тривога буде недовгою. За останні місяці її оголошували в місті кожні кілька днів, але ніколи нічого не відбувалося. Літаки завжди летіли далі – на Ганновер чи Берлін.
Включилися сирени табору. За деякий час знову. Голосіння з’являлося і зникало, наче на старому грамофоні грала подряпана платівка. Літаки наближалися до міста. 509 це знав. Це його не обходило. Його ворогом був найближчий кулеметник, який міг помітити, що він не мертвий. Події за колючим дротом його не торкалися.
Він заледве дихав. Чорна вата спертого під пальтом повітря огортала щораз щільніше. Лежав у заглибині в землі, наче в могилі, поступово йому почало здаватися, що це й справді його могила, що він ніколи вже не зможе встати, що цього разу – кінець, він залишиться тут лежати і помре, здоланий врешті слабкістю, з якою так довго змагався. 509 спробував боротися, але це не дуже допомогло, його заполонило це дивне сумирне чекання, яке ширилося в ньому, у ньому й поза ним, ніби чекало все: чекало місто, чекало повітря, навіть світло чекало. Було так, як на початку сонячного затемнення, коли кольори вже набрали свинцевого відтінку й віддаленого передчуття безсонячного мертвого світу, – якийсь вакуум, чекання із затамованим подихом: омине смерть іще раз чи ні.
Удар був несильний, але неочікуваний. І прийшовся з боку, який видавався найбезпечнішим. 509 відчув його як жорсткий поштовх глибоко із землі у шлунок. Водночас крізь завивання надворі прорізався тонкий сталевий посвист, він наростав, наче звук сирени, однак це було щось зовсім інше. 509 не розібрав, що передувало – удар із землі чи посвист і гуркіт після нього, – але знав напевне: такого не траплялося за попередніх тривог, і, коли це повторилося, ближче і сильніше, під та над ним, він усе зрозумів. Літаки вперше не полетіли далі. Місто бомбардували.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу