Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Навесні 1945 року добра кава в зернах була рідкістю, але Бройєр щойно задушив двох євреїв, які шість тижнів гнили в бункері, вважав свій вчинок дуже гуманним і вирішив, що заслуговує на винагороду. До кави черговий по кухні передав йому тарілку з кексом. Їв Бройєр повільно і з насолодою – в кексі було багато смачнющих родзинок без кісточок. Старший єврей не надто його розважив, а от молодший виявився витривалішим: він досить довго пручався, товк ногами і хрипів. Бройєр сонно вишкірився та прислухався до звуків табірного оркестру, що лунали з садів. Саме була репетиція, оркестр грав «Троянди з півдня» – улюблений твір коменданта, оберштурмбаннфюрера Нойбауера.

509 лежав на протилежному боці табору, поруч з дерев’яними бараками, від Великого робочого табору їх відділяв колючий дріт. Це звалось Малим табором, де утримували в’язнів, надто слабких для праці. Тут вони чекали смерті. Майже всі вмирали швидко, але нові з’являлися вже тоді, коли інші були ще не зовсім мертві, а тому бараки завжди стояли переповнені. Люди лежали один на одному навіть у проходах або здихали просто на вулиці. Газових камер у Меллерні не було. Комендант цим особливо пишався і любив наголошувати, що в Меллерні вмирають природною смертю. Офіційно Малий табір називався Відділ полегшеного режиму – але лише деякі були настільки стійкі, аби витримати цю полегшу тиждень чи два. Одна така витривала група животіла у 22-му бараці. Рештками чорного гумору вони називали себе «ветерани». 509 входив у групу. До Малого табору його перевели чотири місяці тому, те, що він досі був живий, йому й самому здавалося дивом. Від крематорію здіймався чорний дим. Вітер ніс його в напрямку табору, і клуби ковзали низько над бараками. Масний солодкавий запах викликав нудоту.

509 так і не зміг призвичаїтися до нього. Навіть після десяти років у таборі. Сьогодні горіли рештки двох ветеранів: годинникаря Яна Сібельскі та університетського професора Йоеля Бухсбаума. Обидва померли в бараці № 22, в обід вони вже були в крематорії, щоправда Бухсбаум опинився там не весь – бракувало трьох пальців, сімнадцятьох зубів, нігтів на пальцях ніг і частини статевого члена. Все це він втратив, коли з нього намагалися зробити путню людину. Історія зі статевим членом викликала дикий регіт на вечорах культури в казармі СС. Це була ідея шарфюрера Ґюнтера Штайнбреннера, який нещодавно з’явився у таборі. Проста, як все геніальне, – ін’єкція концентрованої соляної кислоти, тільки й справи. Цим Штайнбреннер одразу заслужив повагу серед колег.

Березневе пообіддя було лагідне, вже трохи пригрівало сонце, але 509 мерз, попри те що мав, окрім свого, ще й одяг трьох інших осіб – куртку Йозефа Бухера, пальто торговця вживаними речами Лєбенталя та подертий светр Йоеля Бухсбаума, який ветерани врятували від крематорію. Але при зрості сто сімдесят вісім сантиметрів і з вагою менше тридцяти двох кілограмів не зігріло б, напевне, навіть найтепліше хутро.

509 мав право півгодини полежати на сонці. А тоді мусив повернутися в барак, віддати позичений одяг, а також свою куртку, щоб грітися йшов хтось інший. Відколи минули холоди, це була домовленість ветеранів. Дехто вже й того не хотів. Вони були надто виснажені і після зимових страждань прагнули одного – просто померти в бараках; але Берґер, старший по бараку, наполіг, аби всі, хто ще міг повзати, відтепер щодня бували на свіжому повітрі. Наступним був Вестгоф, тоді Бухер. Лєбенталь відмовився – у нього були цікавіші справи.

509 знову дивився перед себе. Табір був на узвишші, тож через колючий дріт він міг бачити місто. Воно розкинулось у долині, серед плетива дахів височіли церковні вежі. Місто було старовинне, з багатьма соборами і валами, липовими алеями і звивистими вуличками. На півночі – нова частина, з ширшими вулицями, головним вокзалом, казармоподібними будинками для робітників, фабриками, металургійним та мідеплавильним заводом, де працювали загони з табору. Широкою дугою містом пливла річка, а в ній відбивалися мости і заспані хмари.

Голова 509 впала. Тримати її піднятою довго він не міг. Череп був важкий, а шийні м’язи стоншилися до ниток. Вигляд димарів у долині наганяв ще більший голод. Голод мучив не лише шлунок, а й мозок. Шлунок звик до цього – роками не відчував нічого іншого, крім постійної тупої жадоби. Мозковий голод значно гірший. Він викликає галюцинації й ніколи не припиняється. Чатує навіть уві сні. Боротьба 509 із маренням про смажену картоплю тривала три зимові місяці. Він всюди чув її запах, навіть у смороді відхожого місця. Тепер це було сало. Яєчня очками і сало.