Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

…Перша тема називається «Троянди – квіти його кохання». У глядацькому залі темно, наче під час вистави. Оркестр зовсім тихо виконує увертюру. Сріблясті звуки флейти витають понад рокотом септакорду в «соль-бемоль мажор». Повільними терціями мелодія флейти спадає, наче вода, що піниться у фонтані, і понад невиразним бурмотінням хору у височінь піднімається тужлива партія альта «Троянди – квіти його кохання»…

Ернст грав і водночас коментував:

– Піднімається завіса. У голубих сутінках стоїть жінка, вона схилилася перед мармуровою урною, що стоїть посеред розквітлих троянд. Стає дедалі світліше та світліше. Завіса падає. Так закінчується вступ.

…Вступає оркестр – довгими, повнозвучними акордами. Між сіткою акордів пробивається арфа в тональності «ре-бемоль мажор». Щасливим співом жайворонка вгору лине скрипка. Знову піднімається завіса. На сцені понад морем сходить сонце. Перед вогненним колом, що постає з води – чорний силует людини. Вона простягає руки назустріч сонцю. Чоловічий голос виконує гімн сонцю.

…Друга картина – «Творчість». Оркестр задає тон, вступає чоловічий голос, жіночий радісно в’ється навколо нього, тоді приєднуються й інші – на завершення потужний хор голосів виконує гімн творчості.

…Картина третя. На кам’яні мури падає місячне світло. Над нею – дві сплетені руки. Протяжними звуками із фаготів бринить туга. Понад лункими переходами оркестру, що аж здригається від ридань, нависає низький бас. Невтішна мелодія відчаю та зневіри глухо схлипує і замовкає.

…Запах бузку прекрасної місячної ночі. Сріблясто-червоне сяйво й тихі мелодії скрипок. Під бузковим кущем перед жінкою навколішки стоїть чоловік. Скрипки виводять пісню кохання – вона дедалі наростає, міцнішає, скрикує від радості, але зненацька казкові мрії заглушує темний похмурий мотив віолончелі. Тоді знову йде наростання звуків – всеохопна радість – світло й благодать. Чоловік стоїть на повен ріст, жінка схилила голову на його плече. Мерехтить світло, палахкотить блаженство, пристрасно гримить гімн коханню.

…Самозречення. За столом сидить чоловік, підперши руками голову зі скуйовдженим волоссям. Розкотистими монотонними звуками озивається оркестр. Різко ввірвавшись у зал, вуха ріжуть хаотичні дисонанси. Чоловік піднімає голову – перед його очима швидко пролітає короткий блаженний сон… Тоді він знову опускає голову… Плач. Раптом усе різко обривається.

…Нова картина. Голубі сутінки. Засніжені гірські вершини. На передньому плані стоїть урна. Дивовижне мовчання оркестру, що переривається довгими сумними акордами. Повільно висипають зорі. Сміливий хроматизм останніх мелодій. Вершини гір виблискують і мерехтять. Поступово набуває виразності передній план. На землі лежить чоловік. Трохи піднімається й прислухається. Розсувається голуба завіса й розкриває дівчину неземної краси. Сутінки починають переливатися сріблястими тонами, а музика стає мелодійнішою та гучнішою. Сріблясте сяйво огортає постать чоловіка. Він піднімається на рівні ноги, а на його чолі відбивається печать полегшення і спасіння. Він знову падає навколішки. Красуня схиляється над ним. Велична картина, від якої віє спокоєм. Уся сцена в сріблястих відблисках, усе дихає спасінням. Людство… Сцена темнішає… Лунає тиха мелодія пісні «Ти – моя весна, мій світ…». Неймовірно вродлива дівчина крокує до урни й кладе на неї троянди. Падає завіса. Під звуки ніжних арф стихає оркестр.

Ернста охопило гарячкове збудження. На його щоках виступили червоні плями. У захваті від твору та Ернстової гри Елізабет схилилася над нотами, щоб краще стежити за його поясненнями. Стемніло.

– Мертвий! Мертвий! – зненацька вигукнув Ернст, переповнений нестерпним болем. – Усе втрачено… Усе… Це – моє останнє творіння… Тепер я хочу піти за ним… Померти… Що мені ще залишається у цьому житті?… У могилах поховано все, що я коли-небудь любив… Легковажно я бавився із життям, аж допоки остаточно не програв… Тепер я хочу вмерти, – приглушено сказав він. – Тепер я знаю мій шлях.

– Ти маєш жити, – пролунав голос із темряви.

– Але ж я все втратив, Елізабет. Фріц мертвий… – Ернст застогнав. – Мертвий… Фріц… А ти, Елізабет… – Він уже нетямився від хвилювання. – Скажи мені тільки одне, Елізабет, бо я вже не витримую – так воно мордує й катує мене довгими ночами… Скажи, що ти пробачила мені гріхи, які я навалив на тебе. Інакше моя душа просто розірветься від зневаги до самого себе. Тоді я тихо піду й ніколи більше не перетнуся з твоїми чистими шляхами.