Карлос Сафон - Вересневі вогні

Світанок 22 червня 1937 року був найяскравішим з усіх, які Ірен бачила за все своє життя. Море виблискувало, мов діамантова мантія під блакитним небесним склепінням. Дівчинка виросла у великому місті, тож навіть не уявляла, що небо буває таким прозорим. О цій порі з вікна її кімнати можна було добре роздивитися острівець із маяком – так само, як і маленькі скельні групи, що випиналися посеред бухти, наче гребінь морського дракона. Трохи далі, за Пляжем англійця, уздовж міської набережної, простиралися ряди охайних будиночків, чиї відбитки зливалися у прекрасну тремтливу акварель між буйками, що починалися за риболовецьким причалом. Примружуючи очі, Ірен немовби бачила рай, зображений Клодом Моне, улюбленим художником її батька.

Вона навстіж розчахнула вікно, впустивши до кімнати свіжий морський бриз, просякнутий запахом солі. Мартини, що гніздилися на стрімчаках, зацікавлено зиркнули на неї. Нові сусіди. Неподалік від зграї птахів Ірен угледіла Доріана, який уже дістався своєї схованки поміж скель і складав каталог міражів або описував життя землерийок… хтозна, чим він так захоплено займався під час тих самотніх прогулянок.

Ірен розмірковувала над тим, яке вбрання обрати, аби вийти надвір і насолодитися цим казковим днем, що неначе прослизнув у реальність із якогось дивовижного сновидіння. Аж тут вона почула чийсь дзвінкий голос, що доносився з нижнього поверху. Гостя базікала без угаву. Прислухавшись на кілька секунд, вона розрізнила спокійний тембр матері. Симона намагалася вести бесіду, – точніше, вставляти односкладові вигуки у коротенькі паузи, які час від часу витримувала співрозмовниця.

Одягаючись, Ірен спробувала вгадати зовнішність відвідувачки. Це заняття було її улюбленою розвагою в дитинстві: вона заплющувала очі, прислухалася до незнайомого голосу й уявляла його власника, стараючись визначити зріст, вагу, обличчя, риси характеру…

Цього разу перед нею постав образ юної брюнетки – низенької, жвавої і моторної (найбільш імовірно, що її очі були темними). Намалювавши подумки її портрет, Ірен вирішила спуститися сходами й убити двох зайців одним пострілом: по-перше, задовольнити ранковий апетит ситним сніданком, а по-друге, задовольнити свою цікавість стосовно власниці голосу (останній пункт був найважливішим).

Щойно ступивши на перший поверх, вона пересвідчилася, що припустилася лише однієї помилки: дівчина мала волосся солом’яного кольору. Всі інші ознаки збігалися зі стовідсотковою точністю. Отак Ірен познайомилася з колоритною балакучою Ханою – на слух.

Симона Совель доклала всіх зусиль, аби пригостити Хану смачним сніданком і віддячити їй за неймовірну вечерю, яку та приготувала напередодні в маєтку Лазаруса Жана. Хана ковтала їжу ще швидше, ніж плескала язиком. Вона обрушила на Симону й Ірен потік різноманітних історій, жартів і пліток про містечко та його мешканців. Не минуло й кількох хвилин, як у них склалося враження, ніби вони знають її все життя.

Поїдаючи один тост за іншим, Хана встигала розмовляти на шаленій швидкості й стисло викладати факти своєї біографії. У листопаді їй виповниться шістнадцять; її батьки мали власний будинок у містечку; батько був риболовом, а мати – пекаркою; з ними жив її кузен Ісмаель, який втратив батьків багато років тому і допомагав дядькові, тобто її татові, рибалити на кораблі. Віднедавна Хана не відвідувала школу, оскільки Жанна Бро – директорка державного коледжу і справжнісіньке стерво – вважала її тупуватою й лінивою. Попри це, Ісмаель учив її читати, і щотижня їй дедалі краще вдавалося завчити таблицю множення. Дівчина обожнювала жовтий колір і колекціонувала мушлі, які збирала на Пляжі англійця. У вільний час вона полюбляла слухати серіали по радіо й ходити на танці, які влаштовували на головній площі в літні місяці, коли до міста приїжджали оркестри-гастролери. Вона не користувалася парфумами, але їй подобалася губна помада…

Слухати оповідки Хани було весело, хоча, з іншого боку, ця безперервна балаканина неабияк утомлювала. Розправившись зі своєю порцією і всім, що не доїла Ірен, вона кілька секунд помовчала. Тиша, що запала в будинку, здавалася надприродною. Звичайно, вона тривала недовго.

– Може, ми прогуляємося і я покажу тобі місто? – спитала Хана, раптово надихнувшись ідеєю провести екскурсію по Блакитній Бухті.

Ірен переглянулася з матір’ю.

– Залюбки, – відповіла дівчинка після короткої паузи.