Карлос Сафон - Вересневі вогні

Хана розплилася в широкій усмішці.

– Не хвилюйтесь, мадам Совель. Я поверну її вам неушкодженою.

Ірен та її нова подруга перескочили через поріг і щодуху помчали до Пляжу англійця. Спокій поступово повертався до Будиночка-на-мисі. Симона взяла філіжанку кави й вийшла на веранду, налаштована сповна насолодитися тихим, умиротвореним ранком. Доріан, який блукав поміж скель, помахав їй рукою.

Симона помахала йому у відповідь. Дивний хлопчик. Завжди сам. Здавалося, він не волів шукати нових друзів або не вмів їх заводити. Допиваючи каву, Симона востаннє позирнула на Ірен і Хану, які прямували до містечка. Хана продовжувала торохтіти без угаву. Суцільні крайнощі: хтось забагато розмовляє, а хтось постійно мовчить.

Осмислення всіх таємниць і тонкощів життя в маленькому приморському містечку зайняло більшу частину липня – першого місяця, проведеного родиною Совель у Блакитній Бухті. Початковий етап – культурний шок і збентеження – тривав один тиждень. Саме тоді вони зробили важливе відкриття: не рахуючи метричної системи, тутешні звичаї, норми й особливості не мали нічого спільного з паризькими. Насамперед відрізнявся розпорядок дня. Не буде перебільшенням стверджувати, що на тисячу парижан припадає кілька тисяч годинників – безжальних тиранів, що структурують їхнє життя з військовою педантичністю. У Блакитній Бухті ніхто не зважав на годинники – режим залежав від сонця. Тут не було автомобілів, за винятком машин лікаря Жиро, жандармерії й Лазаруса. Тут не було безлічі інших речей… Розмаїття контрастів здавалося нескінченним. Хоча основна відмінність полягала не у числах, а в традиціях.

Париж – місто незнайомців, де цілком реально прожити багато років і навіть не дізнатися імені сусіда по сходовому майданчику. Натомість у Блакитній Бухті неможливо було чхнути або почесати кінчик носа, аби ця резонансна подія не отримала широкого висвітлення по всіх усюдах. Звичайний нежить вважався новиною, а новини виявлялися більш заразними за будь-який нежить. Місцевих газет не існувало, бо в них не було жодної потреби.

Хана взяла на себе просвітницьку місію, яка полягала в тому, щоб докладно розповісти Совелям про дива Блакитної Бухти й історію цієї місцевості. Дівчинка стріляла словами на запаморочливій швидкості, завдяки чому їй вистачило кількох нетривких зустрічей, аби повідомити їм стільки інформації та пліток, що можна було б укласти величезну енциклопедію на основі цього матеріалу. Отак вони довідалися, що Лоран Сован, місцевий парафіяльний священник, організовував чемпіонати нирців і змагання з марафонського бігу. Церковник не лише виголошував проповіді про неприпустимість лінощів і недостатньої фізичної активності, а й подолав більше миль на своєму велосипеді, ніж Марко Поло проплив морем. Також вони почули, що місцева рада збиралася щовівторка і щочетверга о першій годині дня задля обговорення нагальних питань. Під час засідань Ернест Діжон – пожиттєвий мер, старший за Мафусаїла, – розважав себе тим, що грайливо пощипував подушки крісла, анітрохи не сумніваючись, що пестить пишне стегно Антуанети Фабре – лютої старої діви, яка обіймала посаду скарбника.

Хана обрушувала на них близько дванадцяти подібних історій за хвилину. Така обізнаність значною мірою пояснювалася тим, що Елізабет, її мати, працювала в пекарні, яка водночас виконувала функції інформаційної агенції, розвідувальної служби й консультативного центру для закоханих.

Совелі швидко збагнули, що економіка містечка скидалася на своєрідний різновид паризького капіталізму. В пекарні, ясна річ, продавали хліб, але в підсобних приміщеннях активно працював інформаційний відділ. Швець – мсьє Сафон – лагодив ремені, блискавки й підошви чобіт, однак це не заважало йому насолоджуватися подвійним життям і приваблювати клієнтів своїм головним хобі – укладанням астрологічних прогнозів і гороскопів.

Описана схема відтворювалася знову і знову. Тутешнє життя здавалося простим і спокійним, але водночас було більш заплутаним, ніж витіювате візантійське мереживо. Найкращий спосіб осмислення цієї картини світу – налаштуватися на специфічний ритм містечка й прислухатися до думки його мешканців, які допомагали всім новачкам пройти певні ритуали, перш ніж визнавали їхнє право на проживання у Блакитній Бухті.

Саме тому, коли Симона навідувалася до середмістя, аби забрати листи й посилки для Лазаруса, вона неодмінно заходила до пекарні й дізнавалася все про минулі, теперішні й майбутні події. Дами Блакитної Бухти радо прийняли нову приятельку і невдовзі почали засипати її питаннями про загадкового роботодавця. Лазарус вів життя відлюдника й рідко з’являвся на вулицях. Місцевих насторожували не тільки його «дивацтва», а й тонни книг, які він отримував щотижня.