Карлос Сафон - Вересневі вогні

Подруга дещо здивовано глипнула на неї.

– Звісно, це не моя справа, – поспішила виправитися Ірен.

– Усе гаразд, я не образилася, – усміхаючись, сказала Хана. – Так, це правда. Мені не надто подобається працювати там.

– Через Лазаруса?

– Ні. Лазарус – приємна людина. Він був дуже добрим до нас. Багато років тому, коли мій тато потрапив під гребний гвинт і дуже травмувався, саме він заплатив за операцію. Якби не Лазарус…

– У чому ж тоді проблема?

– Не знаю. Мене насторожує це місце. І машини… Там повно машин, які ні на мить не зводять з тебе очей.

– Звичайні іграшки.

– Спробуй поспати там одну ніч. Щойно заплющуєш очі, як чуєш цокання – «тік-так, тік-так».

Вони переглянулися.

– Тік-так, тік-так? – повторила Ірен.

Хана іронічно посміхнулася.

– Може, я боягузка, але ти, здається, обрала шлях старої діви.

– Обожнюю старих дів, – парирувала Ірен.

Дні спливали майже непомітно, і не встигли Совелі й оком змигнути, як у двері постукав серпень. Він приніс перші літні дощі й грози, що тривали кілька годин. Симона захопилася новими клопотами. Ірен звикала до товариства Хани. Що ж стосується Доріана, неважко здогадатися, що він вчився пірнати й креслити мапи інтимної географії Грети Гарбо.

Одного серпневого дня, коли нічний дощ звів прекрасні палаци з білосніжних хмаринок на сліпучо-блакитному небесному полотні, Хана й Ірен вирішили прогулятися Пляжем англійця. Минуло рівно півтора місяця відтоді, як Совелі оселилися у Блакитній Бухті. Здавалося, всі можливі несподіванки вже трапилися і не варто очікувати чогось особливого. Та сюрпризи лише починалися.

Полуденне сонце дозволяло розгледіти низку слідів, що тягнулися уздовж лінії прибою – чіткі позначки на світлій пластині. Далекі щогли портових кораблів блимали, мов міражі в пустелі.

Усе, куди сягало око, було застелене тонкою вуаллю сліпучо-білого піску. Ірен та Хана вмостилися на уламках старого човна, що застряг на мілині. Їх оточували зграйки маленьких блакитних пташок, що вочевидь гніздилися у білосніжних дюнах.

– Чому це місце називають Пляжем англійця? – спитала Ірен, вдивляючись у пустку, що простиралася між містечком і мисом.

– Довгий час тут стояла хижка старого художника-англійця. Бідолаха мав більше боргів, аніж пензликів. Він дарував місцевим свої картини в обмін на одяг та їжу. Помер три роки тому. Його поховали на цьому пляжі, де він провів усе своє життя, – розповіла Хана.

– Якби мені дали право вибору, я б теж воліла бути похованою в такому місці.

– Веселі думки, – жартівливо мовила Хана з певним докором.

– Утім, я не поспішаю, – уточнила Ірен. Тієї миті її погляд упав на маленький вітрильник, що розсікав хвилі метрів за сто від лінії узбережжя.

– Уф! – пробурмотіла її подруга. – Ось і він: самотній моряк. Не міг і дня прожити без свого вітрильника.

– Хто?

– Учора мій батько з кузеном зійшли з корабля на берег, – пояснила Хана. – Тато ще спить. А цей навіжений знову… Він невиліковно хворий.

Ірен вдивилася у морську далечінь, туди, де вітрильник перетинав бухту.

– Це мій кузен Ісмаель. Він проводить половину життя на борту, принаймні тоді, коли не працює з моїм батьком на пристані… Але він хороший хлопець. Бачиш цей медальйон?

Хана показала їй прекрасний медальйон на золотому ланцюжку, який звисав з її шиї: сонце, що занурювалося в море.

– Подарунок Ісмаеля.

– Чудовий, – сказала Ірен, уважно розглядаючи прикрасу.

Хана підстрибнула й видала оглушливий крик, сполошивши блакитних пташок і змусивши їх перелетіти на інший кінець пляжу. Стрункий молодик, що стояв за штурвалом, помахав їй рукою, і човен розвернувся носом до пляжу.

– Запам’ятай найважливіше: нічого не запитуй про вітрильник, – застерегла її Хана. – Якщо ж Ісмаель першим порушить цю тему, не треба цікавитись, як він його виготовив. Він може просторікувати годинами.

– Сімейна традиція.

Хана метнула на неї гнівний погляд.

– Мабуть, я покину тебе тут, на пляжі. Віддам на поталу ракам.

– Вибач.

– Вибачення прийнято. Якщо я здаюсь тобі балакучою, уявляю, що ти подумаєш про мою хрещену. Порівняно з нею вся наша родина нагадує німих.

– Мені буде дуже приємно познайомитися з нею.

– Ха! – відказала Хана, не в змозі стримати лукаву посмішку.

Вітрильник Ісмаеля впевнено перетнув лінію прибою; кіль встромився у пісок, наче ніж у масло. Юнак поспішив віддати фал і за лічені секунди опустив вітрило до основи щогли. Його досвідченість не викликала жодних сумнівів. Ісмаель ступив на сушу і мимоволі зміряв Ірен поглядом із голови до ніг. Красномовність цього погляду не поступалася його навігаційним навичкам. Хана закотила очі під лоба й насмішкувато висунула кінчик язика, після чого швидко відрекомендувала їх одне одному. Звісно, на свій лад.