Карлос Сафон - Вересневі вогні

Ірен стояла на причалі, спостерігаючи за тим, як біле вітрило поступово зникає з поля зору, перетворюючись на крихітну цятку на безмежних морських просторах. Певної миті дівчинка усвідомила, що усмішка не сходить з її обличчя, а по руках бігають якісь підозрілі мурашки. Саме тоді вона зрозуміла, що цей тиждень буде нескінченно довгим.

Календар Блакитної Бухти позначав лише дві пори року: літо та інші місяці. Влітку кількість робочих годин, що припадала на кожного жителя, збільшувалася втричі, адже місцеві забезпечували всім необхідним довколишні прибережні курорти, куди стікалися туристи й приїжджі з великих міст у пошуках пляжів, сонця і приємної нудьги. Пекарі, ремісники, шевці, теслі, каменярі й представники різноманітних професій залежали від трьох довгих місяців, упродовж яких сонце зігрівало узбережжя Нормандії. На тринадцять-чотирнадцять тижнів мешканці Блакитної Бухти перетворювалися на працьовитих мурах, щоб мати можливість вести спокійне життя скромної цикади решту року. Особливо напруженими видавалися перші дні серпня, коли попит на тутешні продукти й послуги злітав від нуля до хмар.

Одним з небагатьох винятків із загального правила був Крістіан Юпер. Подібно до інших власників риболовецьких суден, він розділяв долю мурахи дванадцять місяців на рік. Печальні думки опосідали досвідченого риболова щоліта, приблизно в той самий період, коли всі містяни піднімали вітрила й виходили в море. Дивлячись на них, він замислювався над тим, чи не помилився, бува, у виборі професії, чи не було б розумнішим порушити традицію семи поколінь і почати управляти власним готельчиком, стати торговцем або оволодіти будь-яким іншим ремеслом. Можливо, тоді його донька Хана не мала би увесь тиждень працювати служницею у Кравенморі. Можливо, тоді він частіше бачив би обличчя власної дружини, а не перетинався б із нею на пів години в день – п’ятнадцять хвилин уранці й п’ятнадцять увечері.

Ісмаель крадькома спостерігав за своїм дядьком, поки вони чинили баластну помпу. Замислене обличчя рибалки дозволяло здогадатися, що його пригнічує.

– Ти міг би відкрити майстерню корабельного обладнання, – зауважив Ісмаель.

Юпер видав звук, що нагадував каркання.

– Або продати корабель і вкласти гроші в крамницю мсьє Дідьє. Він цілих шість років умовляє тебе, – провадив далі юнак.

Дядько відірвався від роботи й зміряв його пильним поглядом. Упродовж тринадцяти років він заміняв Ісмаелю батька, і за весь цей час йому не вдалося виправити те, що найбільше приваблювало й лякало його у хлопцеві: абсолютну, дивовижну подібність до покійного Юперового брата, включно зі схильністю висловлювати свою думку навіть тоді, коли ніхто не просив його поради.

– Гадаю, було б краще, якби ти цим зайнявся, – відказав Крістіан. – Мені ось-ось стукне п’ятдесят. У такому віці пізно шукати іншу роботу.

– Чому ж ти бідкаєшся?

– Хто бідкається?

Ісмаель стенув плечима. Вони знову зосередилися на ремонті помпи.

– Гаразд. Більше не скажу ні слова, – буркнув Ісмаель.

– Яке горе. Мені не вистачатиме твого базікання. Закріпи натяжний ролик.

– Твій ролик нікуди не годиться. Треба міняти помпу. Одного дня вона влаштує нам сюрприз – налякає до смерті.

Юпер обдарував його своєю коронною усмішкою, що зазвичай призначалася митникам, портовій владі й різношерстим бюрократам.

– Ця помпа належала моєму батькові. А до нього – моєму дідові. А ще раніше…

– У тому-то й проблема, – перебив його Ісмаель. – Вона принесла би більше користі в музеї, ніж тут.

– Амінь.

– Я маю рацію. І ти це знаєш.

Грати на нервах дядька було однією з найулюбленіших розваг Ісмаеля, якщо не рахувати його пристрасті до плавання на вітрильнику.

– Я не хочу продовжувати цю суперечку. Годі вже. Крапка. Кінець.

Щоб розвіяти останні сумніви щодо своїх намірів, Юпер енергійно й рішуче крутнув гайковим ключем.

Аж раптом у глибинах помпи почувся якийсь підозрілий тріск. Юпер усміхнувся хлопцеві. За дві секунди кришка натяжного ролика, який вони щойно закріпили, злетіла вгору й, описавши параболу над їхніми головами, помчала далі. Слідом за кришкою в політ вирушила якась деталь, схожа на поршень, комплект шрубок і невпізнані залізяки. Дядько й племінник спостерігали за польотом брухту, аж доки той вельми неделікатно приземлився на палубу сусіднього корабля, що належав колишньому боксеру Жерару Піко – дужому, мов бик, і дурному, як вівця. Піко уважно оглянув уламки й здійняв очі до неба.