Карлос Сафон - Вересневі вогні

Послання від Гофмана надходили раз на дев’ять днів із математичною точністю. Пергаментні конверти завжди були запечатані сургучевими печатками із відтиском герба у формі літери «D». Симона швидко звикла відділяти їх від решти повідомлень, не замислюючись про причини такого ставлення до відправника. Втім, у перший тиждень серпня сталася подія, що знову розпалила її цікавість загадковою кореспонденцією лялькаря з паном Гофманом.

Рано-вранці Симона навідалася до кабінету Лазаруса й залишила на його письмовому столі стос отриманих рахунків і квитанцій. Вона воліла приносити папери в першій половині дня, аби не турбувати лялькаря, коли той працюватиме. Покійний Арман мав звичку розпочинати день, проглядаючи рахунки й чеки. Допоки здоров’я дозволяло йому це робити.

Отже, того ранку Симона, як завжди, увійшла до кабінету і вловила запах тютюну в повітрі, що вказував на те, що напередодні Лазарус засидівся тут до глупої ночі. Поклавши документи на стіл, вона помітила в каміні якийсь предмет, що димів посеред жевріючого вугілля. Заінтригована, жінка підступила ближче й спробувала розворушити попіл кочергою. Дивний предмет виявився купою паперів, які вогонь не встиг знищити. Вона вже збиралася піти собі, але раптом розгледіла сургучевий герб на аркушах. Листи! Лазарус спалював листи Даніеля Гофмана. Симона сказала собі, що, якими би мотивами він не керувався, це її не стосується. Відставивши кочергу, жінка вийшла з кабінету, рішуче налаштована ніколи більше не лізти в особисті справи свого покровителя.

Хану розбудив дощ, що настирливо барабанив у вікна. Перевалило за північ. Кімнату огортала блакитна темрява, далека заграва бурі, що лютувала над морем, малюючи примарні тіні. Було чути монотонне цокання одного з химерних годинників Лазаруса; очі на усміхненому обличчі циферблата безперервно рухалися сюди-туди. Хана зітхнула. Вона терпіти не могла ночувати у Кравенморі.

При денному світлі маєток Лазаруса Жана здавався їй гігантським музеєм, повним усіляких див і винаходів. Проте, коли наставала ніч, сотні механічних істот, маски та роботи перетворювалися на примарну фауну, що ніколи не спала, ніколи не втрачала пильності й, зачаївшись у темних закутках, спостерігала за тим, що відбувається в будинку; з мертвих облич не сходила посмішка, а невидющі очі витріщалися в нікуди.

Спальня Лазаруса розташовувалася поряд з апартаментами його дружини в західному крилі. Подружжя Жана та їхня покоївка були єдиними живими істотами у Кравенморі. Решта мешканців – десятки творінь лялькаря, що заповнювали кожен коридорчик, кожну кімнату. У передсвітанковій тиші Хана чула, як скриплять механічні нутрощі. Іноді, коли її мучило безсоння, вона годинами уявляла нерухомі фігури зі скляними очима, що виблискували в темряві.

Щойно вона стулила повіки, як уперше почула той звук – розмірений стукіт, приглушений шумом дощу. Хана встала з ліжка й підійшла до вікна. Під пеленою зливи простирався лабіринт веж, арок і ламаних дахів. Вовчі морди гаргуйль вивергали потоки темної води у порожнечу. Як же вона ненавиділа це місце…

Дивний звук знову долинув до неї, і Хана спрямувала погляд на численні вікна в західній частині маєтку. Судячи з усього, вітер розчахнув одне з вікон на другому поверсі. Завіси тріпотіли під дощем, а стулки невпинно стукотіли. Дівчинка прокляла свою долю. Кров крижаніла в жилах від самої думки про необхідність вийти в коридор і рушити до західного крила через весь будинок.

Перш ніж страх узяв гору над почуттям обов’язку, вона одягла халат і взула капці. Світло ніде не горіло, тож Хана взяла канделябр і запалила свічки. Довкола застрибали золотаво-коричневі відблиски, що створювали містичну атмосферу. Хана торкнулася холодної ручки дверей і судомно ковтнула слину. Десь удалині невтомно грюкали вікна в темній кімнаті. Вони чекали на неї.

Зачинивши за собою двері, Хана опинилася в нескінченному коридорі, що губився у безпросвітному мороці. Вона підняла канделябр над головою і рушила вперед. Обабіч проходу вишикувалися сплячі іграшки Лазаруса, що немовби зависали в повітрі. Дивлячись прямо перед собою, дівчинка прискорила крок. На третьому поверсі зберігалося чимало старих роботів Лазаруса – чудних незграбних потвор. Їхні риси здебільшого були гротескними, а на обличчях часом з’являвся агресивний вираз. Майже всі вони були замкнені за скляними вітринами, проте вряди-годи несподівано оживали, підкоряючись наказам внутрішнього механізму, який спонтанно будив їх, виводячи зі стану оціпеніння.