Карлос Сафон - Вересневі вогні

– Уявіть лишень, моя люба подруго, – якось сказала їй Паскаль Лелуш, дружина аптекаря, – самотній чоловік… майже самотній… у величезному будинку з усіма цими книгами…

Симона зазвичай кивала й усміхалася, не реагуючи на подібні вияви нетактовності. Вона не збиралася задовольняти людську цікавість. Колись давно її покійний чоловік дав їй одну цінну пораду: не варто марнувати час на спроби змінити світ – достатньо уникнути того, щоб світ змінив нас.

Також жінка вчилася з повагою ставитися до дивних вимог Лазаруса стосовно його кореспонденції. Особисту пошту слід було розпечатувати наступного дня після отримання і негайно писати відповідь. Ділові й офіційні листи необхідно було розкривати одразу, проте вона мала відповідати не раніше, ніж за тиждень. Основна умова стосувалася будь-яких послань із Берліна, підписаних якимось там Даніелем Гофманом: такі повідомлення передавалися Лазарусу особисто, і читати їх суворо заборонялося. Симона вирішила не сушити мозок усіма цими тонкощами, не пов’язаними з її безпосередніми обов’язками. Вона зловила себе на думці, що їй подобається жити тут; її тішило, що діти зростатимуть у здоровій атмосфері, далеко від Парижа. Менше за все її хвилювало, коли і в якій послідовності треба розпечатувати листи.

Що ж стосується Доріана, він переконався на власному досвіді, що захоплення картографією дозволяло йому виділяти час на дружбу з деякими місцевими хлопчиками. Здавалося, всім байдуже, чи давно його родина оселилася тут або щойно переїхала, чи добре він плаває або взагалі не вміє (спочатку в нього виходило погано, але нові приятелі навчили триматися на плаву). Доріан дізнався, що гра в «петанк» – розвага для пенсіонерів, а переслідування дівчат – основна мета зухвалих п’ятнадцятирічних підлітків, змучених гормональною лихоманкою, що позбавляла розуму і псувала шкіру. У цьому віці хлопчики полюбляють кататися на велосипеді, фантазувати й спостерігати за світом в очікуванні, що світ зверне на них увагу. Недільні вечори присвячувалися кіно. Саме в кінотеатрі Доріан зустрів нове таємне кохання, порівняно з яким картографія видавалася нудною наукою про запилені пергаменти: Грету Гарбо. Самої лише згадки про це божественне створіння під час обіду було достатньо, щоб у нього пропав апетит, хоча йшлося про немолоду – тридцятирічну! – актрису.

Поки Доріана роздирали сумніви, чи немає ознак збочення в його захопленні жінкою, яка наблизилася до порогу старості, Ірен – єдина з усієї родини – витримувала фронтальний наступ Хани. На порядку денному стояло складання списку юнаків, чиє товариство було бажаним (можливі стосунки не передбачали жодних зобов’язань). Хана намагалася втовкмачити їй, що вона прожила в містечку аж п’ятнадцять днів, і якщо не почне негайно фліртувати з кимось, хлопці вважатимуть її дивачкою і білою вороною. Попри це, Хана першою визнавала, що біцепси претендентів заслуговують на високу оцінку, проте Господь обділив їх розумом – мізки мали скромні можливості й суто практичне призначення. Хай там як, а Ірен приваблювала чимало кавалерів і залицяльників, що викликало білу заздрість її подруги.

– Моя люба, якби я мала такий успіх, то вже б стала Матою Харі, – часто повторювала Хана.

Скоса позираючи на групу хлопців, що прямувала їм назустріч, Ірен зніяковіло усміхалася.

– Мені не хочеться фліртувати з ними. Вони здаються дурнуватими.

– Дурнуватими? – обурювалася Хана, не розуміючи, як можна проґавити стільки заманливих шансів. – Якщо хочеш дізнатися щось цікаве, раджу піти в кіно або взяти книжку!

– Я подумаю над цим, – хихотіла Ірен.

Хана хитала головою.

– На тебе чекає доля мого кузена Ісмаеля, – проголошувала вона.

Її двоюрідний брат Ісмаель мав шістнадцять років. За словами Хани, він виховувався у її родині після смерті своїх батьків. Ісмаель працював матросом на кораблі дядька, але його істинними захопленнями були самотність і вітрильник, виготовлений власноруч. Назву останнього Хана ніяк не могла запам’ятати.

– Здається, щось грецьке. Уф!

– А де він зараз? – спитала Ірен.

– У морі. Літні місяці – найкраща пора для рибалок, які наважуються виходити у відкрите море. Мій тато та кузен перебувають на «Естель». Вони не повернуться до серпня, – пояснила Хана.

– Мабуть, їм сумно. Вони змушені проводити стільки часу в розлуці…

Хана здвигнула плечима.

– Треба якось заробляти на життя…

– Тобі не дуже подобається працювати в Кравенморі, правда? – закинула вудочку Ірен.