Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Лізелотта Вельскопф-Генріх у романі «Сини Великої Ведмедиці» поставила собі завдання по-новому висвітлити питання взаємин між американськими індійцями та білими колонізаторами й потомками тих і других. Письменниця прагне американського індійця «відкрити для нас, зрозуміти його сувору внутрішню й зовнішню боротьбу, простежити за нею». І це їй вдалося. З позицій марксизму, в популярній формі Лізелотта Вельскопф зображує події 1878 року. Її роман можна розглядати як до певної міри історичний, бо в ньому аналізуються важливі процеси епохи запеклої боротьби індійців за свободу в часи примусового поселення їх у резервації. Правда, з історичних осіб у романі лише епізодично згаданий індійський вождь Відпочиваючий Бізон, інші персонажі — результат творчого вимислу автора за аналогією до характерних історичних осіб тих часів. Розповідаючи про події 1878 року на території штатів Кентуккі та Міннесота, в басейні великих рік Міссісіпі та Міссурі, письменниця зосереджує увагу читачів навколо долі племені тетон-дакота, що змушене було посуватися під натиском інших племен, у свою чергу відтиснутих білими, далі на захід, на гірші землі, аж поки дакотів не поселили примусово в резервацію, звідки вони тікають у Канаду.

Головне і часом єдине джерело існування індійців, полювання на бізонів, іноді спричинялось до воєн між окремими племенами, чим користувались колонізатори, які тіснили усіх індійців на пустельні землі американського Заходу. Індійці, що займалися землеробством, під натиском хижих колонізаторів також були змушені покинути свої землі, переселитись у західні прерії і там вести кочовий спосіб життя, полюючи на бізонів.

Епоха грюндерства після закінчення громадянської війни 1861–1865 років викликала піднесення промисловості, побудову нових шляхів, більш удосконалених, ніж попередні. З'явилася Тихоокеанська залізниця, збудована коштом акціонерного товариства. На вимогу Тихоокеанського акціонерного товариства уряд змусив індійські племена, що жили поблизу залізниці, покинути обжиті ними землі. Крім того, як постеріг один з персонажів роману Адамс, «уже давненько не видно жодного бізона, бо, мабуть, усіх розігнала Тихоокеанська залізниця».

Промисловий розвиток країни і в тому числі побудування цієї залізниці зачепили своїм економічним впливом також і частину білих землеробів, потомків піонерів. Вони раніше вільно займали собі родючі землі, вирубували ліси, орали степову цілину. Але їхні землі, добре оброблені й придатні для ведення культурного землеробства, конфіскував уряд, передавши їх акціонерному товариству. Трудівники-хлібороби потрапляли в кабальні умови землекористування, бо цілком залежали від цих товариств і змушені були нерідко зовсім залишати оброблену землю, не одержавши матеріальної компенсації. В романі це показано на прикладі недавнього фермера Адамса, доля якого була майже такою ж, як і доля червоношкірого, хоч батько його спершу вважав себе вищим за індійців і цілковито схвалював політику уряду, поки вона не торкнулась його самого. Він заплатив за землю дакотам, але після видання закону «Про поселення» повинен був купувати її ще раз, але вже у держави. Державу ж представляло акціонерне товариство, яке купило землю у держави й тепер перепродувало з надвишкою тим же фермерам, що досі володіли нею. Не маючи змоги заплатити за землю ще раз, Адамс покинув її й пішов шукати іншої роботи.

Лізелотта Вельскопф-Генріх зачепила ту ж тему землі, якій Купер присвятив романи «Чортів палець», «Землемір» і «Червоношкірі». Але вона на прикладі долі Адамса змалювала зовсім іншу сторону справи. Купер обстоював велику земельну власність, а Вельскопф-Генріх пише про фермерів-трудівників, яким несила було змагатись з капіталістами-акулами. Адже останні мали вплив на державну політику в земельній справі. Письменниця доводить свого героя до усвідомлення того факту, що доля його однакова з долею індійдів, хоч він і білий. Тому Адамс у ході оповідання стає другом індійців і їхнього вождя Токай-іхто. Разом з ними він покидав Сполучені Штати Америки, шукаючи щастя в Канаді. Письменниця, правда, не сказала, чи знайде він щастя в Канаді, чи знайдуть його Токай-іхто та інші втікачі з резервації.

На землях американського Заходу в середині минулого століття знайдено було золото. Це викликало ажіотаж у шукачів легкої наживи, для яких золото — мета життя. Вони йшли на все, аби дізнатися про місця, де його можна знайти. Вони споювали індійців «вогненною водою» (горілкою), вдавалися до підкупів індійських вождів, не спинялись навіть перед відвертими убивствами. У романі показаний один з таких хижих золотошукачів в особі Фреда Кларка, прозваного серед індійців Червоним Лисом. Він грає в романі якусь демонічну роль. Це жорстокий і хижий бандит, хоч і вважав себе джентльменом. Він споїв вождя племені дакотів Маттотаупу, дискредитував його серед племені й врешті убив, як підлий бандит. Ніхто не переслідує злочинця, бо ж він урядовий агент. Над ним, правда, помстився Гаррі, син убитого, прозваний Токай-іхто.