Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

— За мною! — гукнув Рікардо. Йому підвели Хуанового коня, і він вискочив у сідло. — Помстимося за Рікардо Агірре, за Техас, за Мексіку! Вперед, мучачос! Головне — не зупинятися! Ніколи не зупинятися!

Величезна, добре озброєна армія Сполучених Штатів увірвалася в Мексіку з суші і з моря. Проти загарбників билися не лише мексіканські солдати — скрізь в окупованих містах і селищах стихійно збиралися загони народних месників, які нещадно розправлялися з ворогом. В помсті озлоблені американці без розбору розстрілювали мирних жителів, палили, плюндрували райони, рівні половині Європи.

Війна була жорстока, кровопролитна і затяжніша, ніж передбачали американці. Вона тривала два роки, з 1846 по 1848 рік. Але мексіканському урядові власний озброєний народ був страшніший, ніж американці. В будь-який момент могла спалахнути революція…

Уряд Сполучених Штатів з радістю погодився укласти мир. Договір про мир починався словами: «В ім'я дружби, справедливості і взаєморозуміння. Іменем всемогутнього бога…» А далі говорилося про те, що майже половина Мексіки повинна відійти до Сполучених Штатів Америки.

Тільки одна людина Мексіки могла підписати такий договір без вагань і докорів сумління.

Такою людиною був генерал Санта-Анна.

Під час війни він повернувся із заслання і вп'яте став президентом Мексіки.

Отже, війна скінчилася. Сполученим Штатам відійшли неозорі і багатющі землі Техасу й Каліфорнії. На цій землі зосталися сотні тисяч мексіканців. Серед них опинилась і Чікіта.

Дівчина залишилася в невеличкому техаському селищі, щоб доглядати свого пораненого друга Хосе. Як тільки туди прийшли американці, молодий негр знову став рабом. Чікіта розуміла, яка страшна доля судилася її другові.

— Стійте! — крикнула вона бородатому шерифові, коли той збирався надягти на Хосе залізний ошийник із довгим ланцюгом. — Це… мій наречений!

— Та ну? — зрадів шериф. Молоді одружені раби були в ціні — вони рідко коли втікали. — Власне кажучи, ти теж кольорова… Ходімо! Священик вас миттю звінчає!

Того ж дня він продав молоду пару на плантацію бавовника. Так Чікіта стала рабинею.

Їхні діти народилися рабами. Плантатор був задоволений: діти його рабів від самого народження ставали його власністю. Корисливий господар міркував так: «Маленькі раби підростуть і стануть сильними. Тоді я їх продам або заставлю переорати і засіяти бавовником Ірландську Долину». Так звалася ділянка землі, яку плантатор придбав майже дурно кілька років тому. Це була непогана земля, але ніхто не погоджувався її обробляти. Люди боялися цього місця. Під час війни американці розстріляли там цілий полк ірландців, які відмовилися воювати проти Мексіки. Казали, що коли настає новий місяць, в Ірландській Долині чутно тупіт копит, вигуки вершників: «Віва Ірландія! Віва Мехіко!»

Скільки разів у темні техаські ночі виходила Чікіта в поле і припадала до цієї жорстокої і неласкавої, та до болю рідної землі!

— Дядю Хуан… — шепотіла вона. — Дядю Хуан… Ви завжди заступалися за бідний народ. Ми чекаємо вас, ми знову будемо з вами! Нас багато в Техасі, дуже багато! Ви прийдете? Я знаю, що ви живі! Я знаю — ви живі, живі!

І це була правда. Хуан Месник був живий. ' Незабаром після війни йому довелося знову побувати в ранчо дона Бартоломео Прадо. Але цього разу вже не в ролі гостя. Ніхто не впізнав у ньому молодого офіцера, який п'ять років тому зачарував родину Прадо. Ніхто. Навіть Долорес. Ще красивіша, ніж раніше, вона стояла, прихилившись до стіни, і з жахом та ненавистю дивилася на знаменитого «бандита» Хуана Месника.

Рікардо зібрав пеонів, зняв свого крислатого капелюха, щоб Долорес краще могла роздивитися на його обличчя, і гукнув охриплим від хвилювання голосом:

— Дивіться на мене, мексіканці! Дивіться гарненько! — Я — Хуан Маркадо, на прізвисько Месник із Техасу! Це мене було закопано по горло разом з вашими товаришами у дворі цього дому. Ви впізнаєте мене?

— Впізнаємо! — дружно гукнули пеони.

А Долорес так і не впізнала…

З того часу минуло багато років. І дивна річ! Хуан Месник такий самий молодий та сильний і, як і раніше, наганяє жах на жорстоких поміщиків, наглядачів і чиновників Мексіки. Чутки про те, що його вбито, щоразу виявлялися неправдивими. Завжди знаходилися люди, які клялися рідною матір'ю, що бачили його на власні очі живим і здоровим. Дехто запевняє, нібито Хуана Месника смерть не бере. Нібито його заворожила якась чаклунка…