Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Малював В. ГОРЯЄВ

Переклад здійснено за виданням: А. Коробицын, Тайна Музея восковых фигур. Издательство «Детская литература», М., 1968 г.

— Клята країна! Зачиниш вікно — дихати нічим. Відчиниш — на полум'я свічки налетить стільки всілякої нечисті, що цілу ніч не заснеш!

Лікар Крафт звик розмовляти сам із собою. Погана звичка! Він це чудово розумів і, бувало, раптом закусював губу і перелякано озирався — чи не сказав він чогось зайвого… Чи не почув хто?

Може здатися дивним, але самотні люди, які тривалий час зберігають важливі таємниці, коли залишаються наодинці з собою, нерідко розмовляють уголос. Та це й зрозуміло: у них немає нікого, з ким можна було б поділитися. Лікар хоча й був старожилом серед колоністів Техасу, але ні з ким не водив знайомства. Ніхто не знав, що привабило в пустельні мексіканські краї цього вузькоплечого, маленького, як підліток, чоловіка. Його не цікавили ні табуни диких мустангів, ні оренда земельних ділянок. Правда, за свої послуги лікар Крафт брав великі гроші. Якщо ж у пацієнтів їх не було, то він мовчки розводив руками і вбирав свою лису голову в плечі, немов кажучи: «Дуже шкода… Дуже шкода…» При цьому його зморшкувате личко складалося в жалісливу гримасу.

А втім, якось лікар Крафт вилікував хворого зовсім безплатно. Це був чорний раб одного з колоністів.

Хазяїн, здоровенний п'яниця-фермер, побив свого негра важким залізним ланцюгом. Коли лікар сказав, скільки буде коштувати лікування раба, фермер сердито сплюнув:

— Тьху! Нехай краще здохне! Він і здоровий таких грошей не варт!

Тоді лікар сказав:

— Хочете за нього… два долари?

— Що? — заревів розлютившись колоніст. — Та він мені коштував тисячу вісімсот доларів! В Алабамі. Це ж зовсім молодий негр. Йому лише тридцять років!

— Так, так, — співчутливо зітхнув лікар, — страх як дорого коштують тепер негри… ще й лікарям треба платити… І ховати на свій кошт… Страшенно дорого!

— Ховати? На свій кошт? Оце вже ні! Краще я на два долари куплю пляшку поганенького віскі…

Так Крафт придбав напівмертвого негра і почав його лікувати. Негр вижив. Та зовсім оглух і осліп на одне око. І розум його потьмарився. Цей величезний кафр [1] Кафри — негритянські племена на півдні Америки. з ліловим відтінком шкіри, на якій біліла тьма-тьмуща шрамів, був зараз єдиним слугою лікаря Крафта і, мабуть, єдиною людиною, що його любила.

Маленький лікар ставився до свого чорного раба гарно. Навіть ласкаво. Спочатку він бачив у ньому чудовий взірець своєї хірургічної майстерності і пишався ним. Пізніше, коли негр поправився, додалася радість корисливого господаря:

«Такий слуга майже задурно!»

З часом ці почуття злилися в одне. Але було б помилкою назвати це любов'ю. Або хоча б дружбою.

… Йшов 1824 рік. У мексіканському поселенні Накогдочес, невеличкому містечку за двадцять п'ять миль від кордону Сполучених Штатів, не заведено було розпитувати колоністів, у яких вони стосунках з американською поліцією. Який же дорослий чоловік у ті часи не мав непорозумінь із властями? Про лікаря Крафта ходили різні чутки. Казали, наприклад, що він отруїв свою дружину, що він утікач-каторжник, що робить фальшиві гроші і що мексіканці найняли його знищувати диких індіян, насилаючи на них віспу. І ні в кого, звичайно, не було сумніву в тому, що в архівах поліції Сполучених Штатів проти прізвища Крафт стоїть помітка УВТ. Ці три літери означали, що злочинець «утік в Техас» і закон проти нього безсилий.

Проте все це були тільки чутки. Тільки чутки. Достеменно відомо лише те, що лікар Герберт Крафт приїхав до Техасу в 1821 році, тобто саме в той рік, коли Мексіка після десятирічної боротьби скинула нарешті іспанське володарювання. Тоді ще був живий Мозес Остін — перший американський колоніст, людина, що одержала від мексіканського уряду широкі права на заселення кращих земель Техасу.

З того часу минуло три роки. В лікаря Крафта дедалі більше й більше додавалося роботи. Техас наводнювали американські колоністи, і дедалі частіше виблискували ножі, свистіли стріли і гриміли постріли. Здебільшого це бувало через землю — колоністи вважали її своєю, мексіканці — своєю. А дикі індіянські племена вели війну і з тими, і з тими.