Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

Знадвору, через зачинені віконниці, уже виразно чути було цокіт копит. Дзенькнули остроги, — вершник спішився…

Будинок аж загув від важких ударів. Грюкотіли не в двері, а в віконну раму.

«Пацієнт? — подумав лікар. — Дивно… В такий час!..» Він торкнув за плече Сай-ласа. Глухий негр одразу ж схопився і напружено впився єдиним оком у свого господаря. На мигах лікар дав зрозуміти рабові, що хтось стукає і треба відчинити двері. Але слід бути обережним і про всяк випадок взяти ножа…

Негр, відколи став Крафтовим рабом, розмовляв лише по-іспанськи, хоч знав цю мову дуже погано.

— Так, господарю. Сайлас усе розуміє. Вбивати не треба. Тільки стежити. Дуже стежити. — Він витяг із-за пояса величезного ножаку і пішов до дверей.

За роки життя в Техасі лікар Крафт засвоїв правило: «Якщо не можеш показати хоробрості, то щосили намагайся приховати боягузтво». Ось чому він узяв із столу те, що попалось під руку, — це були аптекарські терези — і сів спиною до дверей. Він уважно стежив за хитанням порожніх шальок.

Стукнули двері. У кімнаті пролунали тверді кроки і дзенькіт острог. Сайлас затупотів босими п'ятами, і лікар зрозумів, що негр стоїть за спиною в гінця. Стрілка терезів тремтіла.

«Ні, не мексіканець, — збагнув лікар, — скорше за все наш колоніст, ковбой… Нахабні й грубі хлопці, та як побачать лікаря, їм одбирає мову. Досить показати їм клістирну трубку чи флакончик із рициною…»

Шальки терезів заспокоїлись, і стрілка перестала тремтіти. Прибравши байдужого виразу, лікар повільно підвівся і повернувся до прибулого. Чорти б його побрали! Це був… мексіканець! Великий чолов'яга років під тридцять, з обвітреним вилицюватим обличчям і темними, майже чорними очними западинами. Він тримав у руках крислате солом'яне сомбреро. До спітнілого лоба прилипло скуйовджене волосся. Ні… й не пеон [4] Пеон — робітник-батрак. .

Надто відкритий, сміливий погляд. Чоловік був у вузьких штанях вершника з пристебнутими до них чапарерас — широкими пасмугами з товстої шкіри. Вони захищають ноги верхівця від колючих чагарів і гострих, іноді отруйних шпильок кактуса. Але ж і не ранчеро [5] Ранчеро — власник ранчо, маєтку. . З-під напівопущених повік прибулий дивився лікареві прямо у вічі і мовчав.

Так вони й стояли маленький лікар з білястими бровами та зморщеним обличчям і великий, широкоплечий мексіканець, з приходом якого в кімнаті запахло вечірньою прохолодою і терпким духом шкіряного сідла.

— Ну, — сказав лікар, приховуючи неприємне збентеження під гримасою невдоволення, — що… вам треба? — Вперше в житті він звернувся до простого мексіканця на «ви» і від цього збентежився ще більше.

Гість трохи розтулив чорні, спраглі губи і промовив виразно, недбало кивнувши підборіддям на своє праве плече:

— Та ось… рука, сеньйоре лікар.

Крафт добре знав — із мексіканців, особливо коли вони приходять лікуватися, слова доводиться витягувати мало не кліщами. Адже мексіканець вважає, що біль — це вияв слабості. А слабість треба приховувати.

— Ну, що… Ну що — рука? Болить, чи що? — роздратовано запитав лікар.

— Та воно й не дуже… Терпіти можна.

— То якого ж біса ти прийшов, як не болить! Та ще й посеред ночі! — зарепетував лікар і люто витріщився на свого пацієнта.

Нічого не розуміючи, негр тільки-но побачив гнів свого господаря, рушив з ножем у руці до мексіканця. Недбалим жестом Крафт угамував свого раба, і той притулився до стіни, сховавши ножа за спину.

Але мексіканця не збентежили ані грубий окрик лікаря, ані погрозливий рух негра. Ніби нічого й не сталось, він відповів:

— Та ось… Непокоїть мене чогось. Підняти не можу. — Він із помітним зусиллям намагався підняти руку, але вона висіла, як мотузка. Напівзігнуті набряклі пальці були мертвотно-білі і нерухомі.

Лікар, сердито сопучи, повернувся спиною до мексіканця і знову підняв порожні терези до рівня очей. Минула хвилина гнітючої мовчанки.

— А гроші в тебе є? — запитав він своїм звичним рипучим голосом.

— Так. Гроші є, — відповів мексіканець упевнено.

Лікар підійшов до Сайласа і розтулив перед його обличчям обидві долоні. Негр кивнув, зрозумівши:

— Так, господарю.

Він сховав ножа за пояс, витер стіл ганчіркою і розстелив чисту скатертину. Потім дістав великий таз і налив туди води із старого глиняного глека. Лікар зняв сурдут, засукав рукава і занурив у воду руки. Лише тоді він буркнув собі під носа, проте досить голосно, щоб його почув незнайомець: