Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

— Сеньйоре капітан, у вас же є солдати…

Капітан густо почервонів і заговорив поквапливо:

— Це ще не все, мій полковнику. Колоністи Пермер і Буві відкрито виступають за відокремлення Техасу від Мексіки — вони пропонують оголосити Техас незалежною республікою і навіть дати їй назву «Фрідонія».

— Що, що? Фрі… як? Як ви сказали? — не зрозумів полковник.

— Фрідонія, мій полковнику, — повторив капітан, — від англійського слова «фрідом» — свобода… В них навіть свій прапор є — червоний з білим. Вони кажуть: «Якщо мексіканський уряд неспроможний захистити нас від нападів диких індіян та місцевих бандитів, то ми самі подбаємо про себе…»

Полковник раптом зареготав. Він сміявся гучним, громоподібним басом.

— Фрі… фрі… Ні, чорти б його побрали, це потішно, повторіть. Республіка? Повторіть, капітане. Фрідонія, республіка Фрідонія! Ха-ха! І… свій прапор, кажете? Червоний з білим? Ні, яке нахабство, га? Ви лишень подумайте, республіка Фрідонія і свій прапор — червоний з білим! Ха-ха-ха!

Він змовк так само раптово, як і засміявся, і ляснув широкою долонею по столу так, що підскочила і перекинулася підставка з гусячими перами:

— Я їм покажу Фрідонію! Заарештувати! Відшмагати! Перестріляти, як собак! Няньчитеся з ними, замість того щоб твердою рукою навести порядок…

— Але що я можу зробити з півсотнею солдатів! — у відчаї заперечив капітан Мартінес і тут же вибухнув невтримним потоком слів — Адже щодня нам доводиться ганятися за дикими індіянами! Не минає тижня, щоб чірокі й апаші не зняли скальпа то з колоніста, то з мирного мексіканця. Відкіля в них з'являлися фабричні залізні наконечники на стрілах і нові американські рушниці… А бандити? З місяць тому ми застрелили знаменитого Района Касареса. Я сам бачив, як він упав з коня. Кілька днів усе було тихо. І раптом з'явився новий бандит — якийсь Манко. Його так називають тому, що він без правої руки. Але, боже праведний! Як він стріляє лівою! Справжній диявол. Як і Рамон Касарес, він грабує лише колоністів і чудово обізнаний, де і коли можна на них напасти без будь-якого ризику. Тепер усе селище говорить, що мексіканські власті потурають безрукому бандитові. А я, повірте, мій полковнику, я буквально замучив своїх солдатів… Але щоразу клятий Манко зникає, немов провалюється крізь землю! В одному, я гадаю, колоністи мають рацію — у нього є спільник. У селищі йому хтось допомагає! Але хто? Хто? О! Я багато віддав би, щоб дізнатися ім'я цього негідника…

— Лікар Крафт, мій полковнику, — доповів денщик, просунувши голову в двері.

Полковник підвівся так різко, що стілець, на якому він сидів, перекинувся.

— Вибачте, капітане. Дуже важливі справи. Потім… Потім ми з вами… Ось що — заходьте сьогодні пообідати… Ні-ні, ось сюди, будь ласка, через веранду. — І полковник показав йому на бічні двері.

— Слухаю, мій полковнику! — Капітан козирнув і хутко вийшов.

Ще дзвінко лунали надворі його кроки і дзенькали остроги, коли двері поряд з кабінетом відчинилися і до кімнати ввійшов лікар Крафт. Він був у своєму звичайному чорному сюртуку і тримався з бадьорою догідливістю, властивою лікарям, які навідують багаті доми.

— Дуже радий познайомитися з вами, пане полковнику, — нахилив він голову. — Прошу вибачити мені за спізнення, але по дорозі нас зупинили апаші, і якби не Сайлас, мій негр…

— Але ж ви відмовилися від охорони моїх солдатів!

— О пане полковнику! В наші дні без них подорожувати по Техасу далеко безпечніше, — відверто пояснив лікар.

Полковник насупив брови. «Що це? Нахабство?.. Чи він просто дурний, цей чоловічок?» Але лаятися не варт було.

— Так, — сказав він, усміхнувшись, — я чув про вашого негра, якого дикуни мають за напівбога. Чи не продасте його? Він би замінив нам цілу армію…

Мізерний, майже безбровий лікар улесливо усміхався. Однак холодні маленькі очиці уважно вивчали полковника.

Важко було збагнути, чистокровним індіянином, метисом а чи всього лише далеким нащадком індіян був полковник Агірре. Лікар Крафт добре знав — індіянська кров виявляє себе через багато поколінь. Бронзовий колір обличчя, широкі вилиці, різко окреслені м'язисті губи і трішки приплющений ніс… Хотілось уявити собі цю людину в яскравому вбранні лютого команчі: з орлиними пір'їнами в тісно стягнутому на маківці волоссі і обличчям, розмальованим червоними й білими смугами.

Ім'я Агірре могло стати широко відомим у Мексіці, тому що він мав усі якості політичного, діяча тих часів: був багатий, жорстокий і славолюбний. Але полковник Агірре припустився однієї помилки, за яку тепер розплачувався, — він хотів поділити владу із своїм кращим другом — генералом Санта-Анна. Та ба! Його кращий друг був не менш багатий, жорстокий і славолюбний, аніж він сам…