Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

Спогади про Феліпе викликали в пам'яті картини минулого: прогулянки в лісі, дерево біля Кам'яної Підкови, коло підніжжя якого Феліпе розповідав йому всякі історії… І непомітно для себе Рікардо тихо заспівав:

Хуан підхопив. Цю пісню тепер знали не лише в загоні. Її співало багато пеонів Теха-су, і в їхніх устах вона звучала грізно, як заклик.

Зненацька серед бійців здійнявся веселий гармидер. Брати перестали співати. По міжгір'ю біг переляканий тхір. Маленький звір мав вигляд старого і хворого — він ще не скинув свого зимового вбрання, і торішня шерсть висіла на ньому брудними злиплими клаптями. Коні прокинулись і неспокійно похропували. Бійці кидали в непроханого гостя камінчиками, гагакали і, коли він зник у вузькому проході між скелями, довго жартували і сміялися.

— Це він твої тортильї нанюхав, Чікіто!

— Чорт би його побрав! Такий запах, навіть звірів до нестями доводить!

Але брати не поділяли веселощів бійців. Рікардо перший підхопився на ноги.

«… Цей сеньйор, — згадав він настанови старого Феліпе, — найбоязливіший і найобережніший звір. І якщо вже він біжить на людину — значить іншого виходу в нього немає».

Рікардо хотів було поділитися своєю тривогою з братом, але Хуан підкликав до себе молодого високого бійця. Сережки у вухах та важке намисто з величезних ведмедячих зубів, надіте поверх полотняної сорочки, свідчили про те, що він належить до одного з диких індіянських племен Північної Мексіки.

Місяць тому вождь одного із племен чірокі привів його до Хуана і сказав: «Образ Місяця — мій син. Я навчив його йти слідом звіра і людини. Він хоробрий, дужий і добре стріляє. Але цього мало. Я хочу, щоб він був справедливий. Тільки ти можеш навчити його цьому. Так кажуть усі». І, не попрощавшись із сином, пішов.

І Образ Місяця став бійцем загону Хуана Месника. Хуанові не легко було розмовляти з індіянином. Той майже не знав іспанської мови. Рікардо, який добре знав індіянські говори, прийшов братові на підмогу і заговорив уривчастими, короткими фразами. Це була науатль — мова ацтеків.

Індіянин зрозумів. Ставши навколішки, він розчистив від каміння землю і щось коротко сказав Рікардо.

— Тихо! — гукнув Рікардо, і в закритому міжгір'ї голос його прозвучав глухо, неначе він крикнув у порожній глек.

Коли змовк гомін голосів і стало зовсім тихо, Образ Місяця приклав вухо до землі. Лише згодом він обізвався:

— … Вершники, — переклав Рікардо слова індіянина. — Багато. Ідуть швидко. Коні ковані.

Це міг бути тільки ворог.

— По конях! — скомандував Хуан і наказав: — Усім якнайшвидше вийти із міжгір'я і сховатися за каменями. Вихід із міжгір'я тримати під прицілом. Стріляти тільки за моєю командою, коли через щілину пройде головний загін противника. Вогнища завалити камінням. Ну, швидше, мучачос, на той бік!

Хуанів план був простий. Десяток бійців, обстрілюючи вузьку щілину, могли без труднощів стримати натиск цілої армії. А решта розправиться з тими, хто встигне пройти.

Незабаром Хуанові люди вибралися із міжгір'я на широку галявину, де лежали величезні округлі камені, які, очевидно, звалились із крутих скель багато віків тому. Бійці поховалися за цими каменями. Коней відвели далеко вбік за виступи скелі.

Запала напружена тиша.

Цокіт копит стало чутно задовго до того, як з'явилися вороги. Потім із міжгір'я почулися голоси. Все ближче і ближче.

Через вузьку щілину проїхав перший вершник. Ковбой. Ковбої частенько служили провідниками в американській армії. За ним пройшов другий, третій… Це були здорові, червонолиці хлопці. Вони розмовляли голосно і весело. Було навіть чутно, що літеру «р» вони вимовляють твердо і з притиском.

Несподівано Хуан вискочив із-за каменя і кинувся до одного з вершників:

— Тоні! Тоні Галлахан, це я, я — Хуаніто! — але тут же схаменувся і різко повернувся до своїх. Із-за кожного каменя було видно цівки рушниць. Ось-ось міг пролунати залп. Хуан замахав руками. — Не стріляти! Не стріляти, це свої! — І найкраще пояснив усе, що відбувається, вигуком: — Віва Ірландія! Віва Мехіко!

Поки Тоні Галлахан важко зіскакував із коня, Хуанові бійці виходили із-за прикриття і здивовано витріщали очі на зовсім неймовірну картину: Хуан, Хуан — месник із Техасу… обнімав американця!

— Клянусь святим Патриком, це — Хуані-то! — гримів, як завжди, Галлахан. — Я завжди казав тобі, що ми ще разом будемо бити клятих англійців! — Дуже зістарілий і опецькуватий Тоні Галлахан, як і раніше галасливий і захоплений, незмінно називав англійцями всіх своїх ворогів. — Бачиш? — Він показав на вершників, які проходили через міжгір'я. — Це все наші, ірландці! Як тільки Америка оголосила війну Мексіці, ми послали всіх до біса і вирішили тікати в гори!..