Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

— Як — оголосили війну?! — перебив Галлахана Рікардо. Він разом із багатьма бійцями підійшов до брата і слухав його розмову з ковбоєм. — Хіба оголошено війну?..

Галлахан перевів погляд на Рікардо, широко розкрив очі і схопився за пістолет. — Чапарро Луїс блискавично приставив дуло рушниці до широких грудей ірландця. Хуан голосно розсміявся.

— Облиш, Чапарро! Тоні завжди хапається за пістоль, коли буває заклопотаний… Це мій рідний брат, Тоні! Ми з ним близнюки, розумієш? Ти здивований, звичайно! Але це довга історія — розповім потім… То ти кажеш — оголошено війну! Але ж коли? Ми нічого не знаємо…

— Так… — пробурмотів Тоні, все ще витріщаючи очі на Рікардо, — двадцять п'ятого квітня американський президент оголосив війну Мексіці. Клянусь святим Патриком — навіть англійці ніколи не вели такої брудної війни проти ірландців!

Отже, війна. Війна із Сполученими Штатами!

Усе, що було досі: захоплення земель та худоби, постійні сутички і навіть великі бої з техаським «урядом» — усе це ще не було справжньою війною. Правда, багаторічна боротьба з американцями виснажила країну. Величезні райони Північної Мексіки було сплюндровано, а населення розорено. Але тепер мова йшла про війну не на життя, а на смерть. Про війну, яка мала вирішити: бути Мексіці самостійною державою чи опинитися під владою Сполучених Штатів Америки? Бути мексіканському народові вільним і незалежним чи поділити долю кольорового населення Сполучених Штатів у спеціально відведених резерваціях [38] Резервація — місце примусового поселення корінних жителів країни. У США резервації, де живуть індіяни, розташовані в найнеродючіших районах. Рештки колись могутнього і висококультурного народу приречені на вимирання з голоду і нестатків. , де американський уряд прирікав на голодну смерть усе корінне індіянське населення країни?

— Віва Мехіко! — гукнув котрийсь боєць. І інші дружно підхопили:

— Віва!..

Така була відповідь народу: Мексіка буде жити!

Коли гомін улігся, Тоні Галлахан продовжив оповідь:

— У Штатах зараз усіх призивають до армії. Нас, ірландців, зібрався цілий батальйон. «Ідіть, — сказали ми їм, — до диявола з вашою війною! Нам мексіканці ніякого зла не заподіяли». А американці почали погрожувати: якщо не будете воювати, ми з вами розправимося за законами воєнного часу… Тут я згадав міжгір'я, де ми з тобою бували не раз, коли перелічували худобу. Дай, думаю, заведу їх сюди… А тут, виходить, — ти! Я про тебе багато чував, Хуаніто, однак зустрітися якось ніяк не випадало. Але тепер ми разом, і в нас один ворог. Ну й дамо ми їм перцю!

— Неодмінно, Тоні! — обізвався Хуан. Він був дуже заклопотаний. — А багато солдатів іде твоїм слідом?

— Багато, щоб їм ні дна ані покришки! Тисячі з півтори! Але сотень зо три ми з тобою вколошкаємо напевно і заткнемо ними міжгір'я на все життя…

— А далеко вони од вас відстали? — запитав Рікардо.

— Години на чотири. Брати перезирнулися.

Через вузьку щілину поміж скелями все йшли і йшли ірландці. Вони не розуміли, що тут коїться. Деякі, побачивши чужих людей, хапалися за зброю. Галлаханові довелося покинути братів і пояснювати новоприбулим, що вони опинилися серед друзів.

Рікардо перший порушив мовчанку.

— Ми могли б піти в обхід через долину, і, коли американці почнуть виходити із міжгір'я, вдарити по них із засади. А вихід тут триматиме Галлахан. Так?

— Так, так, так… — сказав неуважно Хуан і змовк.

Він думав, що саме зараз випала нагода сказати Рікардо, своєму братові, про те, про що той не наважився б заговорити першим, — про повернення до колишнього життя, до мексіканської армії. А отже, і до сім'ї, і до коханої дівчини…

— Чого Ти мовчиш, Хуане? Про що ти думаєш?

— Ну от, Рікардо! — Хуан ледве стримував хвилювання. — От і доведеться нам з тобою розлучитися. Твоє місце в армії… Ти офіцер.

Дивно… Про це ж саме подумав зараз Рікардо, коли почув, що почалася війна. Ці думки злякали його, і він прогнав їх від себе.

— Покинути загін? Розлучитися з тобою? — запитав він розгублено.

— Атож. Так треба, це твій обов'язок. — Хуан говорив твердо, але намагався не дивитись у вічі братові.

Рікардо був спантеличений. Він відчував, що, всупереч бажанню, його охоплює радість: «Долорес… Долорес… Я знову побачу тебе!»

І ця радість була сильніша від гіркоти розлуки.

— Але після війни ми знову зустрінемось, еге, Хуане? Ми знову будемо разом, правда?

Рікардо не чекав відповіді. Він просто хотів вірити самому собі.