Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

— Звичайно! — Хуан поплескав його по плечу. — Після війни ми знову будемо разом. — А сам думав: «Закінчиться війна, і ти повернешся до своєї сім'ї, до своїх друзів, до дівчини, яку кохаєш… Ну, що ж! Я ж сам запропонував тобі це. Я хочу, щоб ти був щасливий, їдь!» — Капрал Санчес, звичайно, поїде з тобою…

— Так, — сказав Рікардо і спохмурнів. Тільки зараз він збагнув, що розлучається з Хуаном надовго, можливо, навіть назавжди. На війні може всяке трапитись. — Але спершу ми разом ударимо по американцях, Хуане. Востаннє! — попросив він.

— Гаразд. Востаннє, - згодився Хуан і з вдаваною бадьорістю додав: — А тепер ходімо, брате! Викладемо наш план Галлаханові.

Хуан і Рікардо, як завжди, мчали поперед загону. Відкинувши за спину крислаті капелюхи, вони припали до шиї своїх коней.

Вітер лопотів їхніми яскравими сарапе, і в промінні призахідного сонця, величезного і надзвичайно червоного, здавалося, що вершники пойнялися полум'ям. Цокіт копит перекочувався гулкою луною між скелями, які тепер височіли тільки ліворуч. З правого боку до самого обрію розстилалася безмежна рівнина.

Востаннє… Востаннє Рікардо був з людьми, які стали для нього дуже близькими. Він знав, що під їхньою суворою, а часом навіть грубуватою зовнішністю криються чисті шляхетні серця. Оці люди готові пожертвувати життям за рідну землю, за справедливість, за друга. Там, у вищому світі, він ніколи не зустрічав такої безкорисливості, скромності і справедливості. З ким міг порівняти він Хуана? Або Чапарро Луїса, Сантьяго?

Думки Рікардо зненацька перервав брат. Хуан дужче пришпорив коня і показав Рікардо на скелю, по схилі якої спускалося кілька чоловік у формі американських солдатів. Без сумніву, це був дозор противника. Але сонце світило в вічі американцям, і вони побачили Хуанів загін надто пізно.

— Не зупинятися! Головне — не зупинятися! — крикнув Хуан, махнувши рукою в бік ворожого дозору.

Американці, видно, збагнули, що не встигнуть попередити своїх про наближення мексіканських вершників, і зняли рушниці. Біля кожного з них з'явилася густа хмарка диму…

Перше ніж пролунав залп, Хуан якось дивно сіпнув головою і став сповзати із сідла. Рікардо встиг підхопити брата, але не втримався у сідлі і разом з ним покотився по землі. Він не відчув болю від падіння, йому здавалося, що минула ціла вічність, поки він зміг підхопитися на ноги. Подряпаний, із закривавленим обличчям, він з відчаєм дивився на Хуана. Той лежав на спині в незручній позі. Обличчя його було спокійне. Очі напіврозплющені.

Він був мертвий.

Рікардо не нагнувся, не припав до брата, не промовив жодного слова. Він стояв із закам'янілим від горя обличчям.

Група бійців на чолі з Чапарро Луїсом відокремилася від загону і, вихопивши мачете, з лютим криком кинулася до американських солдатів. Усі інші, ледве стримуючи розпалених коней, зіскакували з коней, оточували братів.

— Кого… кого вбили? — розгублено питали один одного бійці. Вони дивилися то на Рікардо, то на нерухомого Хуана..

Розпихаючи всіх, підбігла Чікіта. Не дивлячись на Рікардо, вона стала навколішки біля свого доброго чарівника і розгублено пробурмотіла:

— Дядю Хуан, дядю Хуан, вставайте… Як же ми без вас…

Слова були сказані тихо, але почули їх усі. Почув їх і Рікардо, хоч в голові його і в серці гучно стугоніла кров.

«Не зупинятися, головне — не зупинятися…» — наполегливо лунали в свідомості останні Хуанові слова. Рікардо глянув на бійців.

— Убито… Рікардо Агірре, — сказав він надірваним голосом. — Убито мого брата Рікардо…

Чікіта випросталася і з жахом подивилася на Рікардо.

— Ні! — скрикнула вона і притиснула руки до грудей. — Ні!

Рікардо мовчки рвонув свій лівий рукав, розірвавши його аж до самого плеча, і показав темну продовгувату родимку над ліктем.

— Поховаємо, Рікардо Агірре тут… — він говорив голосно, але з таким зусиллям, ніби кожне слово завдавало йому неймовірних страждань. — Мій брат був техасцем і залишиться в Техасі довічно. А ти, Санчес, скачи до столиці, сповісти його матір. І наречену.

Скажи, що Рікардо Агірре загинув за Мексіку…

Капралові очі були каламутні від сліз. Він кинувся до Рікардо, наче для того, щоб обняти його, але зупинився і виструнчився.

— Слухаю… мій капітане! — сказав він тихо, так, щоб його міг почути лише Рікардо.