Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

Але в Вашінгтоні не повірили генералові Тейлору. Колишній президент Мексіки Санта-Анна, який перебував у вигнанні на острові Куба і звідти підтримував зв'язок із американцями, відповів на чергове запитання своїх господарів:

«Неправдоподібно! Ніякий мексіканський уряд не наважився б допустити народних повстань проти будь-кого. Йдеться про звичайнісіньких бандитів, яких завжди було багато в Техасі. В моїй країні озброєний народ небезпечніший за будь-яке вторгнення ззовні…»

З цього дня в уряді Сполучених Штатів стали подейкувати про «невдалу кандидатуру Захарі Тейлора в наступній кампанії проти Мексіки».

А тим часом Хуанові люди готувалися до чергового зухвалого нальоту на великий гарнізон американських військ. У передбачуваному бою на боці Хуана Месника мали брати участь понад тисячу чоловік місцевих пеонів.

Того дня обидва брати були разом. Це траплялося досить рідко. Інтереси справи вимагали частих розлук.

Рікардо засмаг, змужнів, риси його обличчя стали різкіші, і подібність до Хуана ще більше впадала в око. Одягались вони однаково, а Рікардо, незважаючи на колишній брак слуху, навчився співати, танцювати і бренькати на гітарі не гірше од Хуана.

Лише двоє людей у загоні завжди безпомилково розпізнавали братів — Чікіта і вусатий капрал Санчес. Дівчинка, як і раніше, дивилася на Рікардо з подивом та певним недовір'ям і, хоча при зустрічі привітно усміхалася до нього, розмовляти з ним уникала. А Санчес жодного разу не звернувся до Хуана із словами «мій капітане», як він і далі називав Рікардо.

Весна 1846 року була рання й гаряча. В березні вже відцвіли акація й мімоза, і серед темної зелені трав погойдувалися на довгих стеблах яскраві польові квіти. Але в міжгір'ї була прохолода й затінок. На вкритій дрібними гострими камінчиками землі не росли навіть кактуси.

Попереду був нічний похід, і люди відпочивали. Деякі, сидячи навпочіпки, тихо перемовлялися, інші спали, вкутавшись у сарапе. Нерозсідлані коні дрімали, низько опустивши голову. Тут їм не докучали ні ґедзі, ні мухи.

Чікіта пекла маїсові млинці, ставши навколішки біля жаркого, майже бездимного багаття. З великого глиняного горщика вона брала пригорщами розмочене набубнявіле зерно кукурудзи і терла його в неглибокій кам'яній ступі — метате. Потім, припліскуючи долонями тісто, виробляла тонкий млинець і кидала його на розпечений камінь. Смачно пахли рум'яні млинці! Бійці втягували носом повітря, жартували, вдавано зітхали. Але Чікіта не звертала на них ніякісінької уваги, вона робила своє діло зосереджено і мовчки, як добра господиня. За рік вона погарнішала і стала стрункою дівчиною. Чікіта, як і раніше, дружила з Хосе, але більше його не ображала. Навпаки, в його присутності ніяковіла і чомусь опускала очі. А Чапарро Луїс, який останнім часом почав називати старого негра Джіма «компадре» — кумом, кивав на дочку і говорив із гордощами:

— А моя Чікіта, компадре, господиня хоч куди! Дві міри маїсу може перемолоти, не підводячись із колін. Рідко яка жінка здатна на таке!

Хуан і Рікардо сиділи біля підніжжя скелі. З того часу, як доля знову звела близнюків, вони використовували будь-яку нагоду, щоб побути разом. Брати з подивом виявляли в себе однакові смаки і звички, розуміли один одного з півслова, і нерідко хто-небудь із них, перебиваючи мовчанку, починав мову саме про те, про що думав другий. Хуан знав, коли Рікардо думав про Долорес. І щоразу боявся знову втратити брата. Він розумів, що Долорес Прадо любить офіцера Рікардо Агірре, але вона ніколи не погодиться стати дружиною рідного брата Хуана Месника. А як хотілося побачити Рікардо щасливим!

Хуан ставився до брата як до молодшого. Він опікувався ним, почував себе відповідальним за його долю. Рікардо вважав це природним — адже Хуан був вождем, справедливою і мудрою людиною, він пишався ним і слухався його.

— …І як це ти, городянине, зовсім не втомився після такого важкого переходу? — не переставав дивуватися Хуан, відкриваючи щоразу нові якості в брата.

Рікардо сміявся:

— Це все завдяки Феліпе. Я дуже зобов'язаний перед ним.

— Так. І я теж, — задумливо промовив Хуан. — Це ж він виховав тебе.

Рікардо задумався. Ким би він був сьогодні, коли б не старий Феліпе? В кращому разі слухняним офіцером — людиною черствою, марнославною і, звичайно, прибічником однієї із численних військових клік, які постійно гризуться поміж собою за владу. Або ж таким самим поміщиком, як дон Бартоломео Прадо…