Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

Рікардо збентежився. Він зрозумів, що Хуан на його місці ніколи б не став відмовлятися від допомоги пеонів. У цьому була його сила.

— Веди до своїх, — звернувся він до провідника.

— Сюди, доне Хуан, — пеон упевнено повів загін одним із проходів поміж каменями, — тільки тримайтеся ближче один до одного.

Вершники їхали майже годину. Вузенька стежка круто повертала то ліворуч, то праворуч. Коні раз у раз натикались один на одного.

Нарешті гіркий запах диму сповістив про те, що табір пеонів близько.

Поміж скелями, на невеличкій галявині, чекали пеони.

Було холодно. Вони куталися в сарапе, прикриваючи ніздрі, щоб зігріти тіло своїм диханням. Куріло декілька вогнищ, навколо яких сиділи навпочіпки жінки й діти.

Холодний сирий вітер плутався між камінням і, здавалося, дув зі всіх боків.

Після дикої розправи поміщика серед пеонів ще й досі відчувалися страх і пригніченість.

Поява озброєних вершників ще більше налякала людей. Почувся тихий стримуваний плач. Важко було повірити, що це плакали зовсім маленькі діти — так гірко, приречено.

— Це наші, наші! — поспішав заспокоїти товаришів провідник. — Це — Хуан Месник.

Люди не зворухнулись — так само мерзлякувато куталися в свої сарапе і грілися біля багать, але Рікардо здалося, що їм уже не так страшно і навіть не так холодно. Можливо, йому це здалося тому, що діти перестали плакати?..

Мовчанка ставала гнітючою.

«Треба щось сказати, — розумів Рікардо, — втішити, підбадьорити…» Він чомусь пригадав слова старого Феліпе: «В житті ви зустрінете багато таких людей. Зовні вони покірні, але то тільки до першої нагоди… А там скидають у чапараль того, хто сидить у них на шиї. Їх тільки треба навчити…»

І тоді він звівся на стременах і гукнув дзвінким, упевненим голосом:

— Слухайте мене, мексіканці! Мачете у всіх із собою?

— Із собою! Із собою! Із собою! — загукали до нього з усіх боків.

Спочатку Рікардо подумав, що його слова підхопила гірська луна. Але це гукали пеони.

… Ні Рікардо, ні його люди не зробили жодного пострілу.

Було дивно, що жоден із двадцяти поміщицьких наглядачів не спробував чинити опору, мабуть, надто вже грізний був вигляд трьохсот пеонів, які рішуче стискали мачете.

Лише молодший син поміщика встиг зробити один постріл. Один-єдиний. Цим пострілом було вбито мрійника Чато.

Маєток палав з усіх боків. Палили все — навіть склади із збіжжям.

— У вогонь! Кидайте все у вогонь! — гукав несамовито один із пеонів і тягнув до вогню розкішне мексіканське сідло, розцяцьковане сріблом і перламутром. — Щоб ніхто не посмів сказати, що ми бандити!

Того дня Рікардо вперше по-справжньому зрозумів душевну силу і шляхетність свого народу.

Минуло два дні. Маленький загін Рікардо повертався в Пієдрас Неграс.

Розмовляли мало — всіх гнітило, що немає добродушного Чато.

Звертаючись до Рікардо, люди називали його Хуаном. Але тепер це всім здавалося природним. Усім, крім вусатого сержанта Санчеса.

— Слухай, Хуане, — задумливо сказав Чапарро Луїс, — якої ти тоді пісні співав — пам'ятаєш? Ну — коли вів пеонів…

Рікардо зніяковів:

— А-а, це… це стара індіянська пісня. Той, від кого я вперше її почув, називав її «Піснею Людини — Творця Світу і Володаря Землі»…

— Гарна пісня. Заспівай ще! — попрохав Чапарро Луїс.

Рікардо заспівав потихеньку:

Чапарро Луїс та всі інші вершники підхопили пісню. В їхніх устах вона лунала ще впевненіше. Чи вони поміняли мелодію, чи вклали в її слова новий, зрозуміліший для них зміст…

Мабуть, у столиці Мексіки ще ніколи не зустрічали Нового року в такій напруженій обстановці. Американський президент Джеймс Полк нахабно і беззастережно вимагав «передачі» Сполученим Штатам Америки майже половини Мексіки. Страшний привид війни стояв на порозі нового, 1846 року…

Всі жителі вийшли на вулиці столиці. Люди не криючись лаяли президента Еррера за боягузливість і вагання. Генерал Паредес, досвідчений змовник і хитрий політик, вирішив скористатися ремствуванням народу, щоб захопити владу до своїх рук. Країна перебувала напередодні чергового урядового перевороту.

Вино текло річкою. Воно підігрівало пристрасті, викликало веселощі, допомагало хоч на день забути про тривожні події. За звичаєм, на майданах ставили височенні «гігантські кроки». Сміливці, вбрані в різноколірні яскраві стрічки, кружляли на величезній висоті. Вони виробляли ризиковані фігури — перекидалися, висіли вниз головою, летіли, розставивши руки. Музика, тріскотнява деренчал, вигуки й пісні спліталися в єдиний гамір.